Образ Марусі. Григорій Квітка-Основ’яненко стояв поруч з Іваном Котляревським біля першовитоків нової української літе­ратури. Написавши сентиментальну повість «Маруся», письменник переконав усіх, що народною розмовною мо­вою можна не тільки розвеселити читача, як це зробив Іван Котляревський у славнозвісній поемі «Енеїда». Квітку- Основ’яненка обурювало зневажливе ставлення до його рідної мови, обурювали висловлення про непридатність ук­раїнської мови для написання високохудожніх творів, які могли б розчулити читача, викликати в нього глибокі пе­реживання. Повість «Маруся» довела, що українська мова нічим не поступається перед мовами інших народів.

Головний образ твору – Маруся. У ньому втілені най­кращі риси сільської української дівчини. «Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявень­ка, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте…», – такими колоритними фразами змальований портрет Марусі. Він нагадує образ дівчини з народної пісні:

Очі чорні, як терночок,

Бровки рівні, як шнурочок,

Личко біле, рум’янеє,

Серце моє коханеє.

Маруся – слухняна, покірна, працьовита і релігійна. Вона шанувала своїх батьків, в усьому їм допомагала. Вона була, мені здається, аж занадто скромна і сором’язлива: не ходила гуляти з дівчатами ні на вулицю, ні на вечор­ниці і іншим не радила ходити: «Лучче я, каже, на те місце, упоравшись… ранше устану, заміню твою старість: обіда­ти наварю і батькові в поле понесу. А на вулиці що я забу­ла? Іграшки та пустота…»

Ніжна і ласкава Маруся до свого коханого. Її внутрішній світ сповнений радісних почуттів, душевної краси. Дівчи­на прагне до щастя.

Слухняна і покірна, Маруся зважилась благати батька зглянутись на неї, не занапастити її і видати заміж за Ва­силя. Але Василь змушений іти на заробітки, щоб потім відкупитися від солдатської служби. Сумне життя наста­ло для Марусі без Василя. Вона журиться, ночей не доси­пає, уболіває за долю свого коханого.

Батько, хоч і співчуває своїй доньці, але дорікає їй за те, що вона не хоче виходити заміж за іншого: «Чи ти дур­на та божевільна! Чом ти не йдеш! Люди хороші чесного роду; чи тобі поповича, чи купця треба?» Тут Григорій Квітка-Основ’яненко використовує народні мотиви про дівчину, яку силують вийти заміж, а вона воліє краще посивіти в дівках, ніж вийти за нелюба. Маруся зважилась не коритися батькові, заявляючи, що коли не піде за Ва­силя, то ні за кого не вийде заміж: «Дарма, таточку! Без Василя не страшна мені і домовина, не то сідая коса». Письменник малює хвилюючі картини, які нас дуже зво­рушують, заглиблюють у внутрішній світ героїні. Проща­ючись з Василем, який їхав на заробітки, Маруся наче передчуває свою смерть: «Василю! На кладовищі мене по­кидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся в тугу… прощай на віки вічні!.. Там побачимось!»

І справді, повість має трагічну розв’язку: пішовши в ліс по гриби, Маруся змокла під холодним дощем, застудилась і незабаром померла.

У зображенні Марусі, у перебільшенні почуттів героїв, у прагненні Квітки-Основ’яненка розчулити читача добре відчуваються традиції сентименталізму, місцями повість аж надто «сльозлива», але все одно ми читаємо її з захоплен­ням, вона чарує нас своєю поетичністю.