Образ Катерини в поемі Т. Г. Шевченка. Українська жінка, її характер, її душа, її доля були темою багатьох віршів та поем Т. Г. Шевченка. Достатньо лише перелічити такі з них, як “Тополя”, “Причинна”, “Слепая”, “Відьма”, “Сова”, “Наймичка”. Одним із вражаючих образів є образ довірливої Катерини із однойменної поеми.

Трагедія Катерини — це рядова, Дуже поширена і за тих часів, і, на жаль, за всяких часів, трагедія зрадженої довіри. Проста, щира, відкрита, з чистим серцем дівчина зустрічає офіцера. Він вражає її… Чим? Вродою, лагідними словами, вог­ненними поглядами. Вона покохала його, не вагаючись, “по­любила москалика, як знало серденько”.

Чесна й пряма, вона не може навіть думати, що людина, якій вона віддала душу і тіло, може її скривдити. Звісно, їй здається, що він відповідає таким же чистим почуттям. Бать­ки попереджали доньку, але чи завжди перше палке кохання слухає чиїхось порад, навіть батьківських?

Катерина дає слово кохати і бути вірною і дотримує його. Офіцер дає слово честі і безчесно кидає дівчину. Хто згадає про офіцера? А от для Катерини та її батьків настає страшний суд, справжній суд честі, бо жіночу честь суворо стережуть люди і не дарують помилок.

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Ні, поет не засуджує дівчину, він плаче і сумує. Але розпо­відає все, як повинно було статися. “Що я наробила!…” — кричить дівчина. Не над собою вона ридає, над матір’ю, що “як мертва, на діл повалилась”. Вона знеславила батьків, і суворий вирок виносять їй: Катерина із немовлям повинна піти з села. Ніде тепер немає їй порятунку.

Але й тепер не докоряє вона своєму коханому, не може уявити, що він так зганьбив її. Вона знов зустрічає його, і жодного слова докори не зривається з вуст:

Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?

Катерина не вірить, що той може кинути її, вона хоче по­казати коханому сина — а той тікає. І тут серце і розум дівчини не витримують. Її проста душа не вміщає цього зло­чину — відмови від власної дитини. Мати лишає сина на шляху і топиться у ставку.

Жертва почуття, жертва зради, жертва світу, в якому

Того в’яжуть, того ріжуть,

Той сам себе губить… —

Катерина — виплаканий поетом образ жінки, яку власна щирість і довіра прирекли на ганьбу й смерть. І щоб не зали­шилось сумніву у читача, поет ще раз зводить батька та си­на — офіцера з дружиною та сироту-жебрака з сліпим:

А пан глянув… одвернувся…

Пізнав, препоганий, пізнав тії карі очі,

Чорні бровенята…

Пізнав батько свого сина,

Та не хоче взяти…

Батько рушає в кареті, син лічить гроші, що йому подано… Страшний світ, де проклята чистота і панує зрада!