Обожнення природи — основа язичництва. Різні люди вкладають в поняття «язичництво» різний зміст. Мало хто називає себе язичником, а капелан з роману Кіплінга «Кім» називав так дев’ять десятих людства. Частіше за все язичництвом називають таке бачення світу, одним з проявів якого є персоніфікація, тобто наділення рисами особистості, усіх елементів реальності. Для такого світосприйняття характерна наявність системи міфів, шо дуже докладно і в поетичній формі пояснюють створення світу і причини усіх природних явищ як історію взаємовідносин надприродних істот і людей.

Язичники впевнені, що не лише люди, а й усе: небо, земля, вітер, сонце і навіть річка, ліс і кожна галявинка у тому лісі мають власне Ім’я. Не таке ім’я, яке ми в двадцять першому сторіччі поділяємо і сотнями незнайомих людей, а те, шо близьке до понять «душа», «індивідуальність» чи «особистість». То ж варто дивуватись, що народна уява додала до Імені інші риси: зовнішність, характер, родинні чи дружні (або навпаки) стосунки з іншими істотами. Ми називаємо цих істот надприродними — богами чи нежиттю, тому, що не віримо в їхнє існування. А от наші предки вірили. Наприклад,, вірили в когось, хто уособлює сутність озера, — і звали його водяником чи Дідом, і наділяли бородою з водоростей, мордою жаби та іншими, відомими нам і фольклору атрибутами. Сучасні дослідники знають багато давніх каюк та легенд про таких істот. А ще наші предки були магами. Усі.

Найпримітивніша магія, презирливо скривиться хтось з сучасних екстрасенсів, — впливати на частку, а частка впливатиме на ціле. Кожне сільське хлоп’я знало, шо частина тотожна цілому, а тому будь-який атрибут істоти — людини, тварини або ще когось — тотожний їй самій. Відірвати голову восковій ляльці, шоб ворог, на якого вона схожа, потерпав від головного болю! Наші предки приносили жертви й проводили ритуали, в яких ми, люди іншої епохи, не можемо дібрати глузду. Вони наносили на всі речі, якими користувались, дивні візерунки, сповнені глибокого змісту. У них не було жодної прикраси. І є, що знаходять археологи на місцях давніх поселень: сережки, намиста, кільця, гривні та інше, — мало відношення до когось із богів дію вмерлих родичів.

Все, що ми знаємо про давніх слов’ян, свідчить: вони шанували щирших. Тих, кого ми називаємо богами, наші пращури-язичники вважали найстаршими зі своїх предків. Бо людей, гадали вони, народила  мати-Земля. І людей, і усіх молодших богів, і тварин. Варто лише зроуміти це — і стане ясно, шо «найпримітивніша з релігій» народилася не зі страху перед грізними силами природи, як вважали «усі освічені люди» сто років тому, а з поваги і любові.