ОБЛОГА БУШІ

Це було восени 1654 року — в самий розпал великої трагедії, що уготувало польське панство у спілці з прислужниками Лойоли, за­взявшись на святиню українського духу, на його буття, — трагедії, що охопила пожарищами всю Україну-Русь, пронизала серце в Польщі й під її руїнами закінчилася.

На південь від Могильова, на високій скелі притулилось містеч­ко Буша з тверджею-замком, що панував над околицею. Це місто з одного боку тулилось до стрімчастої скелі, а зокола було обмежоване високим земляним валом і добрим дубовим гостроколом. З двох боків його огортало провалля, з третього — вали, а з четвертого — великий ставок. Отой замок «Орлине гніздо» з містечком Бушею належав до роду Чернецьких. Господарі покинули цей замок і подалися у інші краї, тож його після січі під Корсунем та Жовтими Водами, захопили левенці і озброїли як вартову стражницю.

Посередині замкового двору стояла церква, яку було перетвори­ли на костьол, але козаки знов пересвятили на благочесний храм.

Був сірий осінній вечір, кругом церкви стояли ватагами коза­ки, що вирушали у похід. У суворім погляді похмурих очей, в непо­рушних обличчях лежала якась-то дума глибока. А з розчинених дверей церкви лунав тихий спів: «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!» Матері, жінки, сестри та старі прощалися з козаками. Жіночі уста шепотіли благання; очі були піднесені догори святобливо; інші палали лиховісним вогнем, інші яскріли сльозою, яка неслухняно зривалась з вій…

Отець Василь промовив останні благословення та закликав стояти на смерть за хрест святий та Україну-мати. І сотня рушила у похід.

Мар’яна, дочка сотника Завістного, довго ще стояла, вглядаю­чись у холодне, беззоряне небо, ніби чекала відповіді, але те було невідмовне…

II

Мар’яна згадує про свого коханого, Антося, який теж пішов на війну і не повернувся. Згадує своє дитинство, те, як батько знайшов Антося ще хлопчиком і залишив у сотні; як потім виявилося, що Антось — поляк; як його було оголошено ворогом, а він заперечував, стверджуючи, що Україна — його друга батьківщина, хоча й рідної землі не зрікався… Раптом прийшла звістка, що увесь козацький загін, разом із наказним гетьманом, поліг через зраду.

III

В польськім обозі у коронного гетьмана Степана Потоцького панує жвавий клопіт і рух. В спустошеній каплиці іде бенкет і жваво кипить шляхетське життя. Розіслано дорогі килими; розставлено складні шкуратяні канапи, розложено столи і білими обрусами вкрито; на них у срібних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять де­сятками свічі воскові; на сріблястій і золотистій посудині їх полум’я миготить і блискоче зірками, яскріє діамантами в кришталі.

Серед поляків похмурий ходить Антось. Він згадує кохану Ма­р’яну, намагається провести думку, що поляки та українці — два великих народи — повинні порозумітися та припинити кровопролиття. Його промови обурюють гетьманів, юнака навіть звинувачу­ють в спробі здійняти бунт. Але Чернецький вступається за нього. Він бере Антося до війська, яке виступає проти правовірних.

До замку прямують жінки, діти та старі. Мар’яна стає на захист муру, а усі чоловіки вирушають захищати підзамкове містечко.

IV

За наказом Богуна замок коло Буші укріплюють, на мури витя­гують гармати, гаківниці, казани з киплячою смолою та окропом. Коли усі приготування зроблено, сотник збирає усіх і дає розпоряд­ження: «…ти, Шраме, заправляй панями і бабами; ти, Лобуре, за­сядь з своєю лавою в правий закуток, а ти, Жидолупе, — у лівий; хорунжому доручаю тридцять Вернидубових левенців та сім де­сятків охочих, — це задля випаду до потреби… щоб в усіх шелепи, шаблі, й ножі, та пістолі, а то й списи. Та слухайте ще, братове, — у стрільбі не хапатись, не метушитись і не пускать набоїв на вітер, а міритись добре, аби кожна куля козача несла смерть, кожна бом­ба — погибель: адже їх — ворогів і поганців — як сарани, цілі хма­рища, так, спасибі Богові, мета буде ловка».

Вип’ємо.

Нарешті почався штурм. Потоцький командував своїм числен­ним військом, посилаючи на замок то один, то інший загони. Коза­ки трималися до останнього — мужньо та впевнено чинили опір во­рогу. Але майже усі загинули. Старого сотника було узято у полон. Поляки вимагали здати замок, інакше обіцяли закувати сотника. Рятуючи командира, Вернигора стріляє у нього.

V

На зміну козакам на захист замку стали жінки та старі діди. Поляки здійснювали напад за нападом. Потоцький вже почав вва­жати, що обороною керує сам Богун. Але йому доповіли, що у зам­ку, достовірно відомо, засіла лише маленька купка правовірних. Гетьман наказав узяти замок будь-якої ціни.

Мар’яна керувала обороною і мучилася коханням до Антося. Антось, її брат, друг, коханець… І водночас — ворог, зрадник. Та ось дівчина бачить свого коханого. Він іде до замку парламентером. Під час зустрічі Мар’яна каже, що між ними нічого не може бути. Але Антось нагадує дівчині про їхнє кохання, каже, що його вже нічого не пов’язує з ворожим табором. Він присягається у любові до Украї­ни і до дівчини. Героїня щаслива.

Колись батько розповів Мар’яні, що у підвалі церкви сховано багато бочок з порохом. Ним можна було скористатися, щоб знищи­ти ворога і не дати себе на поталу. Дівчина вирушає туди, перед тим давши ключі Антосю і наказавши приходити у зазначений час.

Козаки відбивались завзято, кожна куля несла у ворожі лави певну смерть, але на кожну кулю летіли з ворожого стану сотні куль, і стукали вони об козачі кістки, пронизуючи наскрізь тіло. Відчува­ючи, що сили нерівні, дівчина спустилася до льоху, де на неї вже чекала Катря з двома факлями. Туди ж приходить і Антось. Він готовий віддати життя разом із коханою… Сяйнула блискавка, саме пекло розверзлося… «Орлине гніздо» укупі з святкуючими звитягу ляхами злинуло в повітря. Але не чутно було вже ані гуркоту, ані тріскоту руїни цим душам, що покохалися так щиро. Полинули вони в осяяну довічним сяйвом далину, де нема ані сліз, ані ридан­ня, ані тяжкої журби, ані злоби, де панує лишень одна свята любов…