«Облиш, о мій духу, скоріше всі землянії міста!» Григорій Савич Сковорода — великий філософ, поет і богослов. Ще замолоду він обрав для себе життя просте, убоге, хоча не раз мав можливість обійняти ви­сокі посади, які б дали йому можливість жити в розкошах. Але таке життя забрало б у нього щастя пізнання світу, себе, людей, змусило б його відмовитися від того, що він любив і цінував найбільше — від свободи.

Мандруючи просторами України, Сковорода вдягався дуже просто, спав не більше чотирьох годин на добу, майже не вживав м’яса й риби, а їв тільки городи- ну, пив молоко, рано вставав, любив ходити пішки, помилуватися зорею. Він був завжди веселий, привітний, бадьорий, усім задоволений. Ніколи й нікому Сково­рода не відмовляв у бесіді, любив одвідувати хворих, умів утішити людину в горі, ділився останнім з бідними, любив і поважав друзів, був набожним, але не забо­бонним, не пишався своєю обізнаністю, не терпів улесливості. Коли харківський єпископ запропонував Сковороді прийняти чернецтво, той відповів: «Хіба ви ба­жаєте, щоб і я збільшив собою число фарисеїв? їжте ласо, пийте солодко, одягай­тесь розкішно — і ченцюйте собі на здоровля!» Він вибрав для себе шлях в житті і був щасливий. Його завдання — це стежка мандрівного вчителя всього україн­ського народу. Якось у листі до одного приятеля Сковорода писав: «Коли б я за­ймався бджільництвом, або був кравцем, або ловив звіра, тоді б сказали про мене, що я займаюся тим, що слід, Гак хіба тільки те і є робота для чоловіка, щоб про­давати, купувати, воювати, женитися, будувати будинки, бути кравцем або бити звіра? Хіба тут тільки повинно бути завжди наше серце? Тоді б ми не мали б часу заглянути у нашу душу і очистити сю господиню нашого тіла. Ми похожі на того чепуруна, що піклується не про ногу, а про чобіт».

Сковорода любив Гетьманщину, адже там він народився, та жити хотів на Слобожанщині. Тут він зупинявся у монастирях, у священників, у щирих до ньо­го освічених поміщиків; любив жити на пасіках, у садках, де йому добре писало­ся. Сковорода зовсім відмовився від грошей, а всі його статки поміщалися в неве­ликій торбинці. Мандрівний філософ не мав змоги друкувати свої твори, але все, що він писав, поширювалося серед людей у рукописних збірках.

Поміщики вважали за честь приймати в себе Сковороду, та все ж він більше любив зупинятися в простих людей. Мандрівний філософ переходив від села до села, від хутора до хутора — і скрізь він був бажаним гостем. Він не міг дати се­лянам золота, грошей, яких у нього не було. Натомість Сковорода навчав людей жити по совісті, по справедливості: давав мудрі поради, міг по-приятельськи усо­вістити за неправду, сварки, пияцтво. Він утішався тим, що міг чимось допомог­ти людям.

Григорій Сковорода мав багато талантів: він прекрасно співав, грав на декіль­кох музичних інструментах, знав багато мов, захоплювався науками. Григорій Савич міг бути ким завгодно, але він свідомо обрав шлях мандрівного філософа — і ніякі посади, розкоші, почесті, ласки вельмож не мали над ним влади, не могли збити його на манівці. Сковорода жив, як учив, а учив, як жив.

Григорій Савич Сковорода помер у 1794 році на Харківщині. На його моги­лі стоїть великий камінь, на якому викарбувано слова: «Світ ловив мене, та не спіймав».