Новела «Іntermezzo» – «це симфонія звуків і барв». Один із кращих творів М. Коцюбинського — «Іntermezzo» — присвячений ролі митця, суспільний обов’язок якого — бути на передньому краї боротьби народу з соціальною несправедливістю.

Ішов 1908 рік, М. Коцюбинський сумлінно працював у статистичному бюро Чернігівського земства. Багато сил і часу віддавав громадській роботі, «горів» в активному плині подій, завдань, невідкладних справ. Усе це призвело до фізичного і нервового збудження письменника. «Я так запрацювався… я дуже втомлений, і так хочеться мені спочити серед природи! Може б, вдалось мені щось написати серед сільської тиші», — писав М. Коцюбинський до свого щирого друга Є. Чи-каленка. І той запросив його в свій маєток у селі Кононівка. Так з’явилася новела «ІпІегте220» з присвятою «Кононівським полям».

Хоч і заведено називати цей твір новелою, проте і зміст, і проблематика, і жанрові особливості вказують на те, що «Іпіеппегго» — це твір дуже багатоплановий. Це водночас і соціально-політична новела, і лірична симфонія, і драма в прозі, і пейзажна акварель. І це не дивно, бо твір писався за тих часів, коли російське самодержавство жорстоко розправлялося з революціонерами, тюрми були переповнені, суди чинили розправи над правдошукачами. М. Коцюбинського гнітить ця жорстока дійсність, бо «…суспільність забита, залякана, втомлена, сидить над розбитим коритом і апатично… дивиться на мур, що стоїть перед нею».

Головний герой новели — ліричний герой, він чимось нагадує нам Михайла Михайловича, але не ототожнюється з ним. Життя втомило митця, «залізна рука міста» тисне на горло, дихати важко. Тому й прагне герой спілкування не з людьми, їхнім криком, метушнею і гамором, а з природою, безмежжям степу, «симфонією поля».

За впливом на ліричного героя дійові особи твору можна поділити на дві категорії образів-символів: мінорні та мажорні почуття. Перемагають оптимістичні настрої, наш герой знову «оживає», душа радіє ночі — символу краси, одухотвореності, присутності Бога в усьому. Серце звеселяє жайворонок — символ натхнення, зозуля — символ надії, а особливо сонце — символ вічності й сили. Перед нами відроджена людина високої, надзвичайно витонченої внутрішньої краси, добре обізнана з різними галузями культури, особливо це відчутно в описах природи: «киплять… срібноволосі вівса»; «пливе блакитними річками льон»; «біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл». Ця неземна краса, освітлена сонцем, створює колоритний настрій в душі, торкає найпотаємніші струни, що звучать, «як співуча арфа».

Головний герой уже готовий до «зустрічі» з буденним життям, яке вирує навкруги. Зцілення настало з моменту зустрічі митця зі «звичайним мужиком», він повертається у світ людей: «…Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…» Ці рядки не тільки конкретизують життєвий ідеал ліричного героя, його життєве кредо, а й з’ясовують позицію автора новели: він має бути активним борцем за правду та справедливість.