НЕЗАЛЕЖНІСТЬ МОЄЇ ВІТЧИЗНИ. Усі свідомі роки мого дитинства пройшли в незалежній державі. На­віть не розуміючи, що таке незалежність, я чув і знав про неї. Осмислення приходило поступово. По мірі того, як я більшав, прищило захоплення історією і літературою. І хоча учителі і батьки вважають, що у мене нахил до точних наук, гуманітарні предмети мені до душі значно більше.

У п’ятому класі мені потрапила до рук книга Антона Лотоцького «Історія України», з якої я дізнався про розвиток української держав­ності. Саме ця книга заклала в моє серце почуття гордості за свою Бать­ківщину.

Пройшло чотири роки. Змінився я, змінилося наше суспільство. Але я не перестав пишатись тим, що живу в незалежній державі.

Почуття гордості пробудили в мені твори про славних українських ‘іицарів-козаків. Я уявляв їх або в запеклому бою, або на легких «чаєч­ках», долаючими чорноморські хвилі. Вони захищали рідну землю від порога, визволяли бранців із неволі. Ось у чому полягає їх внесок у не­залежність.

А учасники Коліївщини! Я захоплююсь ними, хоча і розумію, що ба­гато в чому повстанці помилялися. Можливо, я був би таким же непри­миренним на їхньому місці, проте вважаю, що жорстокості було забагато, особливо стосовно старих та дітей. Хоча через два з половиною століття мені значно легше розмірковувати на цю тему, ніж їм тоді.

Я уявляю, як наш стражденний народ зрадів надбанням революції 1917 року — і яке було розчарування! Але патріотизм у кожного україн­ця в крові. Тому так щедро поливали рідну землю своєю кров’ю київські гімназисти і студенти в бою під Крутами. І це знову ж таки в ім’я неза­лежності!

Із величезною радістю сприйняли новину про незалежність України наші батьки. На початку дев’яностих років нашого століття Україна ніби ожила або прокинулась зі сну: мітинги, маніфестації. На вулицях блакит­но-жовті прапори і тризубці. Тоді я був ще дуже малий, щоб усвідомити велич цих подій; мало хто сподівався побачити на вулиці державну сим­воліку незалежної України.

Зараз дехто скаржиться на незалежність за всі наші існуючі проблеми. А я вважаю, що всі наші біди тимчасові. Народ наш роботящий, винахід­ливий, тож знайде вихід і з економічної скрути. Найголовніше — не пані­кувати, а сумлінно робити свою справу.

Нам, учням, треба працювати на ниві освіти. Навчатися сумлінно — тяжка праця. Але без знань ми не зможемо знайти свій шлях ужитті. Незалежній Україні потрібні фахівці високого класу. Тільки так моя Батьківщина зможе стати рівною серед високорозвинених європейських держав.