Невмирущий образ селянина-бунтаря. «Українське життя – то непочатий рудник, що лежить десь під землею», – писав І. С. Нечуй-Левицький, автор хвилюючої повісті «Микола Джеря». Саме в ній він роз­повів про жорстокий час кріпосництва, показав боротьбу селян проти гнобителів. Звертаючи нашу увагу на те, в яких умовах жили кріпаки, автор говорить, як вічні злидні і не- статки штовхали людей на бунт проти нелюдських умов існування, на пошуки кращої долі. У селян виникало не­стерпне бажання вирватися із жахливого пекла, на яке перетворилося їхнє життя.

Молодим, красивим змальовує Нечуй-Левицький Мико­лу, головного героя повісті. Чорнявий, з чорними рівними бровами на засмаглому обличчі, він був дуже гарним. Чи­мало зусиль доклала його мати, щоб він навчився читати, і тепер стара Джериха раділа за свою дитину, із захоплен­ням розповідала про його успіхи сусідам.

Рано починає він замислюватися над життям, над соціаль­ною несправедливістю в суспільстві, де одні живуть у розко­шах і багатстві, а інші стогнуть у неволі. На току під час молотьби, споглядаючи довгі ряди панських скирт, він запи­тує батька: «Нащо то одному чоловікові так багато хліба?»

Миколі шкода своєї жінки, яка пряде панське пряди­во, і, спостерігаючи за її роботою, він думає: чому це його Нимидора працює не на себе, а на інших?

Герой Нечуя-Левицького висловлює невдоволеність со­ціальною несправедливістю не лише на словах – він сміли­вий і рішучий у своїх вчинках. Так, під час жнив «людсь­ке жито вже сипалось, а осавула все загадував на панський лан», і Микола намовляє людей йти жати своє жито. А коли осавула замахується на Джерю нагайкою, той погрозливо піднімає руку з серпом. Поступово молодий кріпак прихо­дить до усвідомлення того, що треба помститися багатіям за кривди, яких вони завдають простому люду, за своє зли­денне життя. У ньому визріває протест проти знущань над людською особистістюю «Він люто показав кулак, обернув­шись до панського двора», коли його висікли, а дізнавшись, що осавула вдарив Нимидору, у нього «запеклось серце, а в душі заворушилась думка помститись». Все це спонука­ло кріпака до дій, бо стримувати себе він уже не міг. І справді, жорстокість до Нимидори осавулі безкарно не минулася. Микола разом з іншими селянами його вистежив і дав добру півсотню київ. Але після цього Джеря був зму­шений тікати від пана. Надзвичайним ліризмом сповнена сцена прощання Миколи з Нимидорою. Саме в ній автор показує всю ніжність його душі, силу волі у здійсненні своїх намірів. Тяжко молодому кріпаку залишати рідні місця, бо розлучається він, може, назавжди з усім дорогим йому з дитинства, а головне – з коханою молодою дружиною, «по­ловиною свого серця» – Нимидорою. Глянув Микола на свої верби, «вхопившись руками коло серця», і, переборовши душевну муку, пішов з села, не знаючи ще, куди його при­веде життєва дорога.

Минали роки в тяжкій, виснажливій роботі на цукро­варнях. Самотньою і сумною була Джерина доля, але зігрівали його душу спогади про рідне село, про кохану дружину і маленьку донечку, які там залишилися. Мріяв повернутися до них, але не міг, бо страшна кара за непо­слух панові була неминучою…

Вже через багато років, коли кріпацтво було нарешті скасоване, Микола Джеря сивим дідусем повертається до своєї рідної хати. Не судилося йому застати Нимидору: не дочекалася вона його. Але зустрів він у себе вдома доню, онуків – і на душі посвітлішало.

Велику повагу викликає у нас головний герой повісті, бо ніколи в житті не мирився він з неправдою, мав почут­тя власної гідності. І на схилі літ Микола Джеря залишаєть­ся вірним собі: гостро виступає проти панів, шинкарів, які кривдили селян. Глибоку ненависть до гнобителів він зберіг до кінця свого життя.