Неповторна краса «Антонівських яблук» – символ любові до батьківщини. «Антонівські яблука» — це найпевніше новела, ніж оповідання. І все ж це розповідь. Про що? Про найдорожчі спогади — землю, яка здавалася такою звичною у щоденному клопоті. І раптом письменник зрозумів: ця краса осіннього дня, закутаного у пахощі диму й антонівських яблук, — один із найдорожчих спогадів, бо все це сповнене любові і сенсу. Письменник на диво точно створює ефект присутності читача в цьому осінньому саду за допомогою дієслів у формі другої особи однини та звукопису, який скоріше властивий поезії, ніж прозі. І все ж ми чуємо шурхотіння листя: «Шурша по сухой листве, как слепой, доберешься до шалаша». Загальний тон оповіді елегійний. Це образ згасання, вмирання дворянського гнізда з його побутом, укладом. І все ж немає настрою трагедії, а лише сум, печать. І любов. Вона в кожному слові, у кожному образі. Ось письменник змальовує запах «дедовских книг в толстых кожаных переплетах, с золотими звез-дочками на сафьяновых корешках». І ці подробиці дають змогу побачити, відчути не тільки зорові картини, але й звуки, пахощі, світло. Усе це — краса родинного дому, його тепло, що всотало родинний дух цілих поколінь. Цей дім і сад — джерело багатьох життів і долі цілого покоління, долі цілої країни. Хто б не читав «Антонівські яблука», одразу розуміє головне: це велика чаша, сповнена по вінця любові до рідної землі, до Батьківщини. А це незмінно викликає повагу. 1 як це на диво майстерно зроблено. Здавалося б, ніякого сюжету. Тільки враження, спогади, живі картини чогось рідного, неповторного. І раптом розумієш, шо саме об’єднує оці спогади, — любов. Вона і є сюжетотвірним стрижнем цього дивовижного твору. Здається навіть, що якби Бунін не написав більше нічого, людство мало би завдячувати йому створенням неповторного образу батьківщини, осяяного душевною теплотою і великою любов’ю.