План

1. «І виріс він, і кобзу взяв, і струн торкнувсь рукою».

2. Любов до рідної землі.

3. Правдиве слово Кобзаря.

Нема на світі України, немає другого Дніпра… Колискова… Це пісня материнської душі й великої любові, ласки й неповторної ніжності. Століттями виростали покоління, вбираючи всім єством колискову матері. А хіба не колискова дала світові поета-генія Тараса Шевченка?

Ось він, син кріпака, чия колиска гойдалася, поскрипуючи під сволоком селянської хати. Колишній козачок у покоях пана Енгельгардта мовив своє слово й увічнив його на папері. Ось чому він став народним співцем, якого шанують і старі, і малі.

Багато що змінилося з його часів, та, на жаль, не тільки на краще.

Над землею летять літа,

Дніпро висихає…

Ці слова лягли тяжким докором на сумління не тільки сучасників Шевченка, а й усіх наступних поколінь українців. Чи залишиться та прохолода джерел, животворна вода річок, синь чистого неба, пісня солов’я? Чи побачать майбутні покоління все те, що так було миле й дороге, рідне для великого Кобзаря? Чи буде в майбутньому ревти та стогнати Дніпро, завивати сердитий вітер, хилячи додолу високі верби? Все залежить від нас — людей. Щоб не пересихав Дніпро душі нашої, маємо постійно по-синівськи доглядати її від байдужості, забуття, від посухи бездуховності.

Здається, Тарас Шевченко не міг народитися ніде, окрім своєї милої України. Він ніколи не був у минулому, а завжди тільки в сьогоднішньому і майбутньому дні. Поки сходить сонце, буде жити вічне й правдиве слово Кобзаря. Вітер нехай доносить до тебе чарівну українську пісню, а сивий Дніпро розповідає про милу Україну.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо.