Не хочу, щоб старіла мама. Переді мною фотографія. На ній молода дівчина. Пишне волосся, широко розплющені очі. Поворот голови, уся поза виражають наснагу, бажання щось сказати. Очевидно, перервана цікава розмова або вона побачила щось значне. Мені хочеться повторити поетичне: «встановись, мгновенье, ты прекрасно!» — тому що на фотографії моя мама. Їй 18 років, вона студентка будівельного інституту, а мене ще немає на цьому світі. За кілька років здійснилася мрія: мама стала архітектором. А потім народилася я. І на багатьох знімках тепер ми всією родиною, удвох з мамою, я одна. Фотографії відбивають плин часу. Миті складаються в роки, коли ми усі проходимо науку великої Материнської Любові.

Швидко і нестримно летить час — уже восьмий клас. Усі ці роки я щодня, щогодини відчувала мамину турботу, її готовність зрозуміти, пробачити, стати на допомогу. Я знаю, як її засмучують мої невдачі, яку радість приносять успіхи. Вона хоче, щоб я мала міцні знання і щоб вони стали для мене не просто сумою відомостей, а навчили мислити. Мама намагається прилучити мене до мистецтва, культури. Для неї архітектура не тільки засіб заробітку, це її відрада, захоплення, «застигла музика». Мама дуже хотіла б бачити мене теж архітектором, але я для себе це питання ще не вирішила. А поки що вона багато працює, щоб дати мені гарну освіту.

Чи замислюємося ми, чому всі основні символи життя представлені в образі жінки? Справедливість, правосуддя — жінка з чашами терезів, Мудрість — Афіма, Перемога — Ніка. У моїй свідомості мама — це Ніка, що перемогла консерватизм, інертність, власні сумніви й вагання. Вона знайшла в собі сили боротися за гідне життя, не розстаючись з улюбленою справою, не пориваючи з обраною професією.

Напевно, не кожному у родині можуть допомогти з усіх або майже з усіх предметів, а мама може: і важкий приклад з алгебри розв’яже, і в теоремі геометричній розбереться, і як художній шов виконати, знає. Виходить, вона в мене і Ніка, і Афіна.

Цього року була зустріч маминих однокурсників. Скинувши з плечей вантаж років, вони зібралися в рідній аудиторії. «Остановись, мгновенье…», адже вони прийшли на зустріч зі своєю юністю. На думку однокурсників, моя мама виглядає наймолодшою. Але в будень, коли вона пізно повертається з роботи, я бачу а її очах утому і смуток. А мені так хочеться, щоб вона посміхалася! Її посмішка потрібна мені сьогодні, завтра, завжди…

Дитинство — найщасливіша пора. І триватиме вона тим довше, чим довше буде мама молодою. Я не хочу, щоб вона старіла. «Нехай завжди буде сонце, нехай завжди буде небо, нехай завжди буде мама…» Тоді і я буду завжди.