«Не слухала Катерина ні батька, ні неньки». Коли читаєш твори Шевченка, починаєш розуміти, яким згустком болю була для поета жіноча доля. Він, здається, зібрав у своєму серці воєдино всі страждання поневолених і скривджених жінок, їх відчай, надії, прагнення. Зібрав, шоб схвильовано розповісти про них цілому світові.

Одним з перших жіночих образів у Т. Шевченка стала Катерина з однойменної поеми, прообразом якої була кохана поета Оксана Коваленко.

У літературі до часу написання «Катерини» було багато творів на тему зведення простої дівчини паном-спокусником. Та Шевченко висвітлив цю трагедію відразу у декількох планах: моральному, соціальному і національному. І все це подав нам, наче випестував дитину, вклавши у свою розповідь увесь біль за власне нездійсненне кохання. Принаймні мені так здалося.

Катерина була не першою і не останньою серед сотень таких же дівчат, що, покохавши, замість щастя вже з першої хвилини зустріли лише сором та осуд від громади. Ми бачимо, шо віра у щирість почуттів коханого, прагнення до щастя і переконаність, що любов не може бути гріхом, поступово призводять дівчину до трагедії. І ця трагедія полягає не в покаранні за те, що «не слухала Катерина ні батька, ні неньки», і не в тому, що, як твердять деякі сучасні літературознавці, Катерина віддала себе «москалю», знехтувавши українським парубком. Гадаю, шо трагедія нашої Катерини — у знівеченні саме душі, а не тіла:

А за віщо, Боже милий!

За шо світом нудить?

Що зробила вона людям,

Чого хочуть люде?

Щоб плакала! Серце моє!

Тіло можна вилікувати, а розтоптану душу вже не воскресиш…

Здається, повчальний приклад подано, тему вичерпано. Та Шевченко, мабуть, не був би геніальним письменником-психологом, якби цим і обмежився. Мене особисто вразив образ Катерини-матері, яку піднесли із сміття, куди її втоптали злі язики, два крила: віра у кохання і’ материнська свята любов до сина. Розуміючи, шо для Івана вона загублена назавжди, Катерина заклинає його:

Покинь мене, забудь мене.

Та не кидай сина.

Може, слушно поставити питання: «Чому ж тоді вона покинула немовля напризволяще, а сама наклала на себе руки?» Думаю, тут сплелося все: і крах сподівань, і зневіра у майбутньому, і відчай, і, може, огида до свого становища, і сором, і навіть ненависть до власного минулого. Чи могла Катерина з такою зламаною душею жити далі, ростити у щасті сина, наставляти його на краще? Мабуть, тому підсвідомо дівчина вибрала смерть, віддавши їй перевагу перед життям-пеклом.

Але я все ж таки здебільшого погоджуюся з думкою, що в основі дівочої трагедії було нехтування батьківськими застереженнями, бо батьки ніколи не бажають дитині поганого, намагаються завжди захисний її від біди. Вони керуються досвідом, батьківським передчуттям. Катерині порадитись би з ними, прислухатися, а вже потім вирішувані свою долю і, як потім сталося, долю ще однієї людини — сина!

Тим-то й безцінна поема «Катерина», що вона вчить багато чому: честі, гідності, розсудливості, шануванню дорослих, старших за віком, почуттю відповідальності за життя близьких людей.