Не можна чекати милості від природи після того, що ми з нею зробили. Природа… Велике творіння Боже, колиска людства, втілення краси і добра.

З перших кроків людини на Землі вона годувала своїми плодами, давала тепло (дрова для вогнища) і м’ясо диких звірів… Так було і за біблійною версією (рай — розкішний сад), і за матеріалістичною теорією. Правда, часом праматір-природа і лякала грізністю деяких незрозумілих явищ. І наші далекі предки молилися силам природи, створюючи язичницьку релігію.

Минали віки. Людина розвивалася, розумнішала, вчилася користуватися дарами і силами природи… І «довчилася», на жаль, до знищення Хіросіми і Нагасакі, до чорнобильської катастрофи. Чи протверезіли «вінці природи» (люди) після всього цього? Хто його знає…

А природа — це ж краса! Це могутні ліси, горді гори, безмежні степи, це сонце чи місяць в небі, міріади зірок, біле сяйво Чумацького Шляху… Все це оспівано в народних піснях (ясні зорі, тихі води, чисте поле, синє море) і в творах великих митців. Перед очима чарівні пейзажі Шишкіна, Левітана, Васильківського. Переливаються легким пухом ковили степу, згадані ще в «Слові о полку Ігоревім». То сяє в сонячному промійні, «неначе в молоці дитина», то «реве та стогне» могутній, оспіваний Тарасом Дніпро. Як воїни-охоронці, виставили свої списи в небо стрункі смереки на схилах Карпат, там, де зупинив татаро-монгольську навалу мудрий Захар Беркут (І. Франко, «Захар Беркут»), де засівала гори своїми співанками чарівна Марічка (М. Коцюбинський, «Тіні забутих предків»).

Вслухається в природу молодий Павло Тичина. І звуки в нього зливаються з барвами: «Як золото поколото горить — тремтить ріка, як музика» («Гаї шумлять»), «Вечір колір свій міняв з багряного на сизо-фіалковий» і «Синій оркестровий долинув плач» («Похорон друга»).

Творить свої словесні акварелі кароокий соловей України В. Сосюра:

І вітер ласкавий,

І довгії трави,

У квіти обарвлений день.

О світе зелений,

Для тебе у мене

Багато-багато пісень.

І краса ця щедра. Ліси — зелені легені планети — дарують нам свіже, п’янке, цілюще повітря. Та й озирнімося: все, що нас оточує (меблі, підлога, книги) подароване лісом.

Поля годують нас хлібом, на луках і степах пасуться тварини, що дають нам молоко і м’ясо, шкіру і вовну.

Годують нас рибою і несуть наші кораблі водоймища.

І все це добро просто гріх не шанувати, не берігти. Адже людина сама — частинка природи. І щасливою може бути, лише за умови досягнення гармонії, в злагоді з довкіллям. В іншому разі вона перестає бути людиною. «Зрубали люди старого дуба» (Леся Українка, «Лісова Пісня»), використовують живе дерево на тин — і Лісовик (втілення мудрої сили природи) відвертається від них: мре худоба, хату обсідають злидні.

І так завжди. Перетворила людина природу на свою служницю, намагаючись силою взяти її скарби — і тепер не оббереться лиха.

Запрягли в ярма електростанцій ріки — і стогнуть вони, хворіють: пине риба, штучні моря замулюються, перетворюючись на болота. Та ще й хімічна промисловість «допомагає». Бездумно вирубуються ліси — і земля перетворюється на пустелю. Використовує людина на полях різні добрива та хімічні засоби боротьби з шкідниками — і вже не знаєш, що можна їсти, що ні.

Навіть у дрібному — які ми буваємо недбалі і невдячні, коли перетворюємо прекрасні угіддя на «туристські» смітники, спричинюючи виникнення лісових пожеж, знищуючи по-браконьєрськи рибу та тварин.

А часом чийсь недогляд призводить до глобальних трагедій, як сталося в Чорнобилі. І назва мирної, навіть цілющої рослини (чорнобиль — різновид полину) стала символом чорної біди. Минуло 15 років, та лихо не заснуло. Спокутуйте, вчені, думайте, політики, станьте пером віщим, поети! Цим закликом починає свою поему «Чорнобильська Мадонна» І. Драч.

Читаєш — і хочеться кричати. Споконвіку вважалося сенсом життя кожного: посади дерево, збудуй дім, вирости сина.

Нас на Землі кілька мільярдів. Якби ж то кожний посадив деревце! А якщо кожен знищить по дереву?!

Схаменіться, люди! Будьте Людьми!

Сто вітрів в ногах лежить Мого роду і народу…

«Роде наш красний,

Роде наш прекрасний! —

Не цураймося, признаваймося…» —

так говорить народ, так співається у пісні, яку виконує Ніна Матвієнко — золотий народний голос України. Як ми розуміємо це слово «рід», а від нього — «родина», «народ»? Якщо «народ» — то, безперечно, — це наша Україна, наш український народ і ми всі — її діти. Старі, молоді, зовсім юні й ті, хто тільки спинається на ноги — всі! Немає для нас землі дорожчої за нашу землю, де живуть наші родини. І коли ми говоримо: «Мій рід, моя родина», то у кожного в душі народжується щось таке тепле, ніжне, таке рідне і близьке. Бо ж це, перш за все, найближчі та найрідніші люди: тато, мама, бабуся, дідусь, брати, сестри. Це — рідна домівка: хата, двір, сад, квіти, криниця з чистою джерелицею. Це — тихі пісенні вечори і сонячні росяні ранки. Це — вишиванки, це — казки і легенди, мудре народне слово. З усього цього зіткане наше життя, ми — частинка, галузка, гілочка свого великого родового дерева.

Така народна родинна педагогіка, що молодші повинні знати, шанувати і поважати старших, бо вони — це початок нас і наше продовження. Мудрість народна вчить нас цьому: «Колись старих людей, які уже нічого не могли робити, спускали у провалля: щоб дарма хліб не їли. А один чоловік дуже любив свого батька і, не виконавши жорстокого наказу, заховав його у хліві і таємно годував. Через деякий час трапився недорід: нічим людям сіяти. Старий звернув увагу на те, що син зажурений, і запитав, а потім порадив зняти снопи із стріхи, щоб ще раз обмолотити і засіяти. Так син і зробив. Зійшов у нього хліб найкраще, і найбільша нива була засіяна. Всі допитувалися, як до такого додумався, і синові нічого не залишалося, як признатися, що так зробити йому порадив батько». З того часу люди стали шанувати старих до глибокої старості, бо вони ж мудрі, життям биті, розуму навчать. Так, так, бо починаємося ми з прадавніх коренів нашого роду, де споконвіку шанували працю, хліб на столі, рушник на стіні, бабусину вишиванку, дідусеву казку, мамину пісню. А незмінними символами були і залишаться упродовж віків — дзвінка криниця з журавлем, кущ калини під вікном, яворова колиска у ясній оселі.

До батьківського порогу, до батька і матері, до рідних і близьких звертались поети у своїх поезіях, письменники у своїх оповіданнях, повістях і романах. І кого б не згадали: Шевченка чи Марка Вовчок, Лесю Українку чи Івана Франка, Михайла Стельмаха чи Олександра Довженка, А. Малишка чи В. Симоненка — завжди знайдемо у їхніх творах джерела добра і людяності, тепла і щедрості, що йшли до них із щедрих їхніх домівок, від розумних, мудрих їхніх рідних. Ось як

А. Малишко пише,у вірші «Материнська»:

Я знаю, що навіки і віднині

Мені очей старечих не забуть,

Подвір’я тихе і дідівську хату,

Казок дніпрових золоті мости,

Тебе, маленьку, рідну, сивувату,

Дано навіки в серці пронести.

Я із древнішого роду,

Бо я — полтавський мужик.

Згадаймо, з яким шануванням, теплотою і захопленням О. П. Довженко розповідає про своїх діда і бабу, батька і матір: «Багато бачив я гарних людей, а такого, як батько, не бачив. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий».

Рідна домівка — виток життя нашого, навчила нас ще змалечку поважати старших, шанувати батька й матір, знати і поважати свій рід. Бо хіба ж може порядний син чи донька забути свій рід, своїх рідних, свій дім, у якому вперше збагнув себе? Хоч не одного з нас завела життєва стежка кудись далеко від рідної домівки, та завжди, коли випадає відвідати рідні місця, варто пройти призабутими стежинами пам’яті, зануритися у спогади, обсипати щедрими словами вдячності тих, з кого починалися ми і наше життя. Варто пройтись знайомими стежинками, бо тут кожен кущик, кожен видолинок чи пагорб зберігає живу пам’ять дитинства і юнацьких літ нетлінні сліди наших предків, батьків, односельців, які немарно прожили на світі, які дали нам життя і навчили бачити «зорі щастя навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

І щастям ми наповнюємося через край, коли за столом у батьківській оселі ллється пісня:

Зелене жито, зелене,

Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито ще й овес,

Тут зібрався рід наш увесь.