Національний пафос. Серед питань, що стосуються особистостей митців та їхньої твор­чості, є одне, яке рідко порушується і на яке немає однозначної відповіді. В українській літературі, мабуть, як ніде у світі, багато поетів та пись­менників не лише співчували тій або іншій політичній течії, а були водночас визначними політичними діячами.

Звичка оцінювати творчість поетів за відповідністю тій або іншій ідеології зазвичай виправдана. Хто поділяє політичні переконання по­ета, завжди некритично стверджуватиме, що він ґеніальний, навіть якщо насправді той має посередні здібності. Хто стоїть на засадах воро­гуючої ідеології, так само заперечуватиме, що творчість політичного опонента хоч чогось варта. До того ж подібний підхід нерідко породжу­вав «флюґерів» від поезії, що завжди намагаються дотримуватись офі­ційного, «найзручнішого» курсу. Та все ж таки часом треба переступа­ти через ідеологічні забобони й відокремлювати подумки поета від політи­ка в одній особі, талант — від переконань. Але — наскільки?

Цілком справедливо ставити це питання щодо творчості Олега Оль­жича (Кандиби), голови проводу ОУН «мельниківців», якого називали поетом національного героїзму.

Без чого не може бути справжньої творчості? Без вміння передавати свої думки й почуття за допомогою художніх засобів (для поета — це володіння словом). Але, крім наявності поетичної техніки, справжньо­го поета відрізняє від поета-одноденки щира небайдужість до різних проявів життя, глибина болю, що змушує сідали за перо чи друкарську машинку:

Ні! Не білені стіни оці і затишне подвір’я.

Уночі висихають уста від розкритого неба.

Тіло рівно горить.

І страшна, ще не збагнена правда

Розриває на ложі важкі і задихані груди.

(«Ні! Не білені стіни…»)

Олег Ольжич завжди писав про те, у що вірив, і жив так, як закли­кав жити інших у своїх віршах. Любов до України була для нього не порожніми фразами. Перед блискучим випускником одного з найпо­важніших європейських навчальних закладів стелилася широка путь. Він успішно розпочав наукову діяльність, його вірші почали друкува­тися, але любов до рідного краю змусила Ольжича повернутися з без­печного закордоння в Україну й почати боротьбу за її незалежність.

Що казати, далеко не кожна людина відмовиться заради ідеї від успішної кар’єри. Та навіть обравши шлях боротьби, не кожен виявляється здат­ним пройти його до кінця. В Ольжича сили вистачило. Недарма він писав: Захочеш — і будеш. В людині, затям,

Лежить невідгадана сила.

Зрослась небезпека з відважним життям,

Як з тілом смертельника крила.

(«Незнаному воякові»)

Саме таким було життя цього поета. Під час нацистської окупації Ольжич зосереджував у своїх руках керування численними групами антинімецького опору, був заарештований і помер від катувань, нікого не виказавши. Хіба не цей героїзм звучить у його віршах?

…У змаганні із світом, у бої з самими собою,

Нам дано відрізнити зле й добре, мале і велике

І прославити вірність, невинність і жертву героя.

(«Був же вік золотий…»)

Ольжич майже в усіх своїх віршах оспівує боротьбу за визволення Батьківщини, навіть коли звертається до історичної тематики. Пафос любові до України у нього насамперед є пафосом боротьби:

Так солодко в передчуванні бою,

Не знаючи вагання і квилінь,

Покірну землю чути під ногою

І пити зором синю далечінь.

Він проповідує дієву любов, тому важко знайти у нього рядки, при­свячені оспівуванню краси рідного краю, й зовсім неможливо — зізнання відкритим текстом, яке найбільше полюбляють поети-популісти. Але раз у раз виникає у віршах Ольжича романтичний образ України, якої ще немає:

Над хижим простором Верхів’я-Памір

Сліпуча і вічна, як слава,

Напружена арка на цоколі гір —

Ясніє Залізна Держава.

За таку Україну боровся поет, за неї віддав він життя. І хто б що не казав про конкретику ідеології, яку він сповідав, коли мета — щастя рідної держави, все інше стає другорядним (тим більш, що у поезії Ольжича відобразилася саме мета, а не програмові засади).

Любов до Батьківщини — святе почуття. Головне, щоб не вмирало воно у людях. А шляхи до цієї мети можуть бути різними, головне, щоб не зникало бажання їх шукати. У цьому й може допомогти поезія, яка там, де йдеться про душу людини, її почуття й прагнення, стоїть вище за будь-яку ідеологію, бо здатна надихати й на подвиги і на по­шук.