«Наша ціль — людське щастя і воля»Ми ледве-ледве переступили поріг XXI сторіччі є вже людьми третього тисячоліття від народжена Христова. Але, на жаль, і в наш час ще не знишг; дикунство, жорстокість, насильство. Виникає враже* ня, що людина робить все, щоб не дожити до настуї ного століття. Нескінченні війни, викликані ни« теракти поряд із прагненнями до миру та спокійно: життя — ось, що характеризує наш час.

Кращі люди багатьох століть робили все, щоб май бутнє їх дітей було кращим, ніж їхнє життя, щоб буї вони щасливі і вільні. Це яскраво видно, зокрема, і історії України. Багато років вона була підкорена >’ лотій Орді, потім Литовському князівству і Речі Гк сполитій. Українці не мали не те що держави, але нормальних умов життя. Вони знаходилися під тш ком національним, бо їх націю вважали нацією музо ків, хлопів, підтиском економічним, бо були обкл дені великими податками. Часом навіть їх життю з грожувала небезпека, бо шляхтич міг спокійно с« красти селянина, знищити його будинок, навіть вб ти, і йому за це нічого не було. Практично закон і охороняв українців. Звичайно, це не могло не призз сти до вибуху, яким стала визвольна війна під през дом Богдана Хмельницького. Але перемога нічого змінила, бо Російська імперія, що мала бути союзни

ом, виявилася найтяжчим ворогом. Більшість українців втратили і особисту свободу — стали кріпаками. Та прагнення до волі і щастя не згасало. І серед українців народжуються ті, хто вголос зміг заявити про права нації і людини. Таким був Т. Г. Шевченко, якого справедливо називають пророком і Кобзарем. Та й інші письменники і поети того часу не могли миритися із неволею, у якій перебував їх народ багато століть.

Революція лише деякий час сприяла швидкому національному відродженню, але репресії, голодомор зруйнували її надовго. І от нарешті ми маємо демократичну державу, в якій повинні гарантуватися нормальні умови для розвитку, життєдіяльності кожного. Ллє чи насправді це так? Люди не отримують зарплатню та пенсії, навчання у вищих навчальних закладах дорожчає, про середню зарплату, яку мають громадяни західноєвропейських країн, нам залишається тільки мріяти, то тут, то там не дотримуються закони.

Правда, добре, що ми не втручалися досі в жодну війну, але для мирної країни маємо, мені здається, занадто багато людських жертв, бо постійно трапляються аварії, особливо на шахтах.

Отже, ми продовжуємо йти дорогою до тієї цілі, що поставили наші прадіди — до людського щастя і волі. Чи довго нам ще йти і чи ближче ми до неї — невідомо. Але багато чого залежить від зростаючого покоління, яким є ми. Можливо, нам вдасться щось змінити на краще в теперешній ситуації.