Наш двірник – тітка Марія. Якось я поверталася зі школи, коли почався дощ, найсправжнісінький травневий дощ. Мимоволі згадався вірш російського поета Афанасія Фета «Люблю грозу в начале мая…» Дощ спочатку немов ішов сторожко, випробував на стійкість молоде листячко, травицю, а потім як пустився у танок! Пролунав гуркіт грому. Як дістатися додому без парасольки, я й гадки не мала. Абияк дійшла до трамвайної пшінки, а там під навісом зустріла сусідку тітку Марію з онуком Борькою, що навчається в третьому класі нашої школи.

Коли я вийшла на своїй зупинці з трамваю, то вирішила, що почекаю, поки і кінчиться дощ під навісом. Тітка Марія гукнула:

Ксюшо, мерщій пірнай під нашу парасольку!

Нас буде аж троє, — відповіла я. — Як ми всі розмістимося під нею?

Ти візьми Борьку за руку і веди під парасолькою, а в мене куртка з каптуром

Гак ми дісталися додому. Коли увійшли у під’їзд, я подякувала тітці Марії. Ця жінка ніби світилася добротою. Незважаючи на те, що на вулиці голова її була під каптуром, коли вона його зняла, я побачила, що волосся її намокло. Густе каштанове волосся потемнішало, на ньому блищали крапельки, немов дорогоцінні камінці. Навіть на срібних сережках тітки Марії були крапельки дощу. Я побачила, що у жінки красиві довгі вії, світлі очі, правильні і привабливі риси обличчя. Вона невисока на зріст, худорлява, навіть тендітна.І я замислилася, як така жінка може виконувати важку фізичну роботу двірника.

Тітка Марія і Борька попрямували на свій п’ятий поверх, а хлопчик усе озирався і махав мені рукою…

Тітка Марія виконувала свої службові обов’язки дуже сумлінно. Щоранку з вікна я бачила, як вона порається у дворі. Взимку, коли випадає багато снігу, тітці Марії допомагають її чоловік та син. Восени іноді і ми, діти, із задоволенням при-днуємось до тітки Марії, згортаємо листя, наче бавлячись, а втім теж допомагаемо упорядкувати двір.

З мешканцями вона завжди приязна, ввічлива, хоча вони часом давали (та й дають!) привід для обурення. То хтось недопалків накидає біля лавочок та пляшки залишить, то взагалі посеред двору сміття накидає, а одного разу хтось рештки розбитого дивана під деревом поставив. Отакої!

Коли тітка Марія працює у дворі, завжди поруч або неподалік можна побачити дворового собаку Мухтара. Рудий великий пес, зі скуйовдженою шерстю, міцними лапами, погроза всіх котів нашого двору, невідступно ходить за тіткою Марією, начебто охороняє її…

А ось сьогодні я, повертаючись додому, згадала, що забула вдома ключі від квартири, а батьки повернуться десь о п’ятій. Я розташувалася на лавці, що біля під’їзду, витягла з рюкзака підручник з географії й занурилася у природу Карпатських гір.

В цей час на перерву йшла додому тітка Марія. Вона, мабуть, зрозуміла, яка в мене проблема, і запропонувала:

— Ходімо до нас. Ми з Борькою тістечок купили. Поп’ємо чаю або кави. А там і твої батьки повернуться.