Народність у творчості М. Гоголя. Гоголь для українців Микола Васильович, для росіян — Николай Васильевич, для італійців — синьйор Нікколо, а для всього людства він великий чарівник сло­ва, ясновидець, який умів бачити таємниці людської душі.

Україна — батьківщина Гоголя. Рідна земля зростила письменника і фізично, і духовно. Це на Полтавщині він бігав хлопчиком; відчував материнську ласку, як найвищий дар; від усієї душі сміявся,почувши народний жарт; завмирав від ціка­вості й жаху, коли слухав фантастичні казки, перекази та легенди. Народне життя приваблювало майбутнього письменника своєю істинністю, правдою і чистотою. Ще в юні роки Гоголь почав записувати українські народні пісні та перекази, зби­рав матеріали для українсько-російського словника, записував страшні міфологіч­ні оповідки про привидів, русалок, відьом, чарівників та іншу нечисть. У творах на українську тематику Гоголь іноді міг переплутати якісь побутові подробиці на­родного життя чи звичаїв, зате він виявив себе блискучим знавцем народної пси­хології, думок і почуттів простих людей. У ті часи, коли письменник писав свої «Вечори…», Україна викликала до себе непідробний інтерес. Комусь вона здава­лася екзотичною околицею великої імперії, хтось захоплювався її самобутньою культурою, де ще недавно кипіла козача вольниця і кріпацтво поки що не спо­творило душу народу. Дехто сприймав Україну у вигляді якоїсь ідилії, де постій­но п’ють, їдять, танцюють і співають. Багато письменників розробляли українську тематику, але лише Гоголю вдалося по-справжньому відкрити цей невідомий по­етичний материк, проникнути у його глибини, створити неповторний образ на­роду, духовний образ України. Чому ж саме Гоголю це вдалося? Може, тому, що в Петербурзі довелося йому намерзнутися в літній шинельці? Мабуть, сум за сон­цем, теплом, дитинством і юністю спонукали уяву письменника до творчості, ви­кликали бажання звернутися до духовних народних джерел. Серед петербурзької нещирості й чиновницького підлабузництва вразлива душа митця шукала здоро­вого морального начала. Образи його героїв народжувалися на реальній основі. Через красивий серпанок фантазії чітко просвічує реальне надійне коріння народ­ного життя, суто народного сприйняття всього, що оточує людину.

Перші роки життя Гоголя в Петербурзі були тяжкими й напівголодними, сповненими надій і поразок. Саме тоді в нього виникло гостре бажання вислови­ти свою синівську любов до рідного краю, зачарування юної душі магією святко­вих зимових ночей з колядками парубків і дівчат. «Вечори…» — це музика душі, коли реальність і фантазія перетворюються на єдиний сплав, а фольклорні обра­зи органічно вплітаються в канву твору.

За задумом Гоголя, «Вечори…» кинув у світ пасічник Рудий Панько, який розповідає історії запросто, наче куму чи свату. Як тільки закінчиться робота в полі, селяни збираються на вечорниці, де дівчата сидять за веретенами, поки не з’являться парубки. Ось тоді здіймається шум, гвалт, починаються танці й заба­ви. Та найкращий час на вечорницях, коли починаються розповіді про щось неві­доме, міфічне, фантастичне. Найбільше таких історій знав Рудий Панько. У про­сті історії він вплітав стільки фантастичного, що в слухачів волосся ставало диб­ки. У «Сорочинському ярмарку» людей лякає оповідь про червону свитку, що на­лежала нечистому. За те, що люди знищили його одежину, він з’являється перед християнами у вигляді свинячих рил. 1 не біда, що бачать їх п’яненькі чоловіки в шинку, Історія набуває ще більшої реальності тоді, коли цигани використовують жах обивателів на власну користь.

Полюбляв розповідати страшні історії і Фома Григорович, дячок сільської церкви. Розпочинає він свою оповідку здалеку, часто згадує про свою рідню, зна­йомих, дає їм характеристики, посилається на їхню думку. У творі «Вечір напере­додні Івана Купала» дячок пригадує давню народну легенду про квітку папороті, що зацвітає в ніч на Івана Купала. За народним повір’ям, той, хто не побоїться зірвати цю квітку, зможе побачити всі підземні скарби. Мабуть, найбільше вона потрібна була наймиту Петру, бо старий Корж нізащо не віддав би свою дочку за бідняка. Страшною ціною дісталося багатство Петру, але воно, як і все, що йде від нечистого, не зробило його щасливим.

У творі «Травнева ніч, або утоплениця» Гоголь опрацював давню народну ле­генду про дівчину-красуню, життя якої занапастила мачуха-відьма. Тихої теплої травневої ночі парубок Левко побачив біля ставка дивну картину: утоплениці гра­ли на березі водойми у ворона, а серед них була відьма, яка довела панночку до самогубства. Парубок знайшов відьму у гурті дівчат і отримав нагороду, на яку вже й не сподівався.

Той самий дячок розповідає про грамоту гетьмана, яку дід оповідача втратив. Щоб знайти документ, йому довелося грати з чортами й відьмами в карти, на­терпітися страху. Та справжній козак має досягти своєї мети, а допомогли йому в цьому віра і святий хрест.

У повісті «Ніч перед Різдвом» теж повно чортівні, яку перемагає коваль Вакула. У повісті «Страшна помста» відьмак, батько Катерини, творить страшні зло­чини. Він не знаходить спокою на землі і трясе землю після смерті, намагаючись піднятися з могили. Закінчується твір розповіддю-притчею про двох побратимів Івана та Петра, які все ділили між собою порівну. Коли король нагородив Івана за подвиг, той чесно розділив своє багатство навпіл, але Петро не зміг пережити того, що не він, а його побратим отримав нагороду. Петро убив Івана і його ма­ленького сина, забрав добро побратима собі і став жити, як паша. Після смерті він потрапив на вищий суд, де зустрів Івана. Бог дозволив Івану обрати для Петра по­карання, що стало страшною помстою не тільки убивці, а й усім його нащадкам.

Майже всі повісті, що належать до циклу «Вечорів…», просякнуті народним гумором. Поряд із людьми в них діє нечиста сила, яка все ж не може зашкодити тому, хто вірить у силу святого хреста. Та у творі «Страшна помста» вже вчувають­ся тривожні нотки, дихання злих сил, що змінюють не тільки життя людини, а й її саму. Тут багатство добувається ціною страшного злочину, який людина вчиняє із власної волі. Твір «Страшна помста» — це зразок поетики Гоголя, що виростає не лише з народнопоетичної творчості, а передусім з народної моралі.