Народність – найхарактерніша риса поеми. Уже перше видання «Енеїди» І. Котляревського захопило читача і в Україні, і в Росії, і в Білорусі. Ще за життя Івана Петровича з’являються твори, що наслі­дують його поему. Критики високо оцінили жанрову і тематичну оригінальність«Енеїди» Котляревського. Більшість із них відзначали оригінальність і народність поеми. І справді, Котляревський широко і глибоко відобразив життя українсько­го народу, його кращі національні традиції і важливі суспільно-політичні явища тогочасної дійсності’.Саме народність поеми впадає в око читачеві як найхарак­терніша її риса. Картини народного життя наскрізь пронизують «Енеїду». У поемі розмаїтими фарбами змальовано одяг, хатню обстановку, народні гуляння, свята, ігри й танці, звичаї й повір’я українського народу; боги та земні герої їдять прості народні страви, п’ють напої: брагу, горілку, варенуху, калганку.

Дослідники «Енеїди» Котляревського зацікавилися, скільки в поемі згадано українських страв і напоїв? Виявилося, що там більше назв, ніж у спеціальній праці з цього питання, автором якої був Микола Маркевич.

Після першого ж випробування бурею на морі Еней «звелів готовити обід». Зголоднілі троянці «поклали шальовки соснові, кругом наставили мисок». Чого там тільки не було:

Тут з салом галушки лигали,

Лемішку і куліш глитали

І брагу кухликом тягли;

Та і горілочку хлистали…

На прохання Венери Юпітер направив човни троянців до Карфагена, де їх зу­стріла цариця Дідона, привітала і смачно нагодувала:

Тут їли рознії потрави…

Свинячу голову до хріну

І локшину на переміну,

Потім з підлевою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу

І з маком медовий шулик.

І кубками пили слив’янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець,

Горілку просту і калганку,

Куривсь для духу яловець.

На ранок Дідона, щоб сподобатися Енею, гарно нарядилась:

Взяла кораблик бархатовий,

Спідницю і корсет шовковий

І начепила ланцюжок;

Червоні чоботи обула,

Та і запаски не забула,

А в руки з вибійки платок.

Вона дала гарний одяг і Енею:

Штани і пару чобіток,

Сорочку і каптан з китайки,

І шапку, пояс з каламайки,

І чорний шовковий платок.

То хіба ж ця пара не схожа на українців? А ще як почали всі фати у різні ігри: в журавля, дудочку, хрещика, горюдуба, джгута, хлюста, візка і дамки, — то зо­всім тобі українські вечорниці. Троянці вміють «садити третяка», гайдука, гацака. На бенкеті у Дідони

Бандура горлиці бринчала,

Сопілка зуба затинала,

А дудка грала по балках;

Санжарівки на скрипці грали…

У поемі згадуються народні легенди, вірування, казкові образи, а чудові витво­ри народної фантазії є дійовими особами:

Котигорох, Іван-царевич,

Кухарчич, Сучич і Налетич,

Услужливий Кузьма-Дем’ян.

Кощій з прескверною ягою,

І дурень з ступою новою,

І славний лицар Марципан.

Саме за лицарські діла

Вулкан увічнив їх на щиті.

Перелічити все, що Котляревський взяв із народного життя для свого твору, дуже важко. Щоразу, гортаючи сторінки поеми, дивуєшся з енциклопедичних знань, що їх уклав поет у твір. Хочеться вірити, що наші нащадки, від покоління до покоління, читаючи «Енеїду», вивчатимуть за нею життя рідного народу.