І досі сниться: під горою.

Меж вербами та над водою,

Біленька хаточка…

(Т. Шевченко)

Народне житло. З давніх-давен люди усвідомили, що архітектура почи­нається з житла. Саме тут, де проходить значна частина життя, закладаються перші уподобання кожного.

Традиційно українська хата була дуже мальовничою і че­пурною.

«Напишу я слово про хату… білу, з теплою солом’яною стріхою, що поросла зеленим оксамитовим мохом… незамкне- ну, вічно одкриту для всіх без стуку в двері, без «можна?..», ви- соконравственну людську оселю», – писав Олександр Довженко.

Звичайнісінька хатка мала білі стіни, невеличкі вікна, виділені облямівками, двері, які прикрашало різьблення.

Фігурне вирізування народні умільці застосовували в оформ­ленні зовнішніх кінців крокв, кронштейнів – коників, підстрішних лиштв.

Накривала хату висока солом’яна стріха. У тих регіо­нах, де багато деревини, хату вкривали тесом.

У своїх творах, описуючи неповторну зовнішність укра­їнської хатки, Олександр Довженко не раз називав її і «при­вітною», і «веселою», і «старенькою вдовицею». «Здаєть­ся, щезни вона, і спустіє земля, заросте бур’яном, споганіє, і світ стане чорний від голоду й злоби».

Центром хати була красуня-піч, яка і годувала, і нагріва­ла, і лікувала, і розважала. Як пише Дмитро Онкович в по­езії «Хата», –

Під вечір Втишився вітер.

Пригрілись на печі діти.

На печі

І на маминій теплій руці Засинали.

Поряд з нею біля дверей був вбудований в стіну мисник, де складали посуд.

Дальній від печі кут називався красний, бо там стояв стіл, накритий білим обрусом з хлібиною й сільничкою. З двох боків красний кут освітлювали вікна, а між ними вгорі була божниця, де містилися ікони, пам’ятні малюн­ки чи фотографії батьків та родичів. На свято вікна при­крашали вишиваними рушниками. Під стінами розміщу­вали лавки на різьблених стояках.

«Не змовлявся в ній ніхто і ніколи заволодіти світом чи поневолювати сусіда, – каже Олександр Довженко. – Не було в ній плачу і смутку багато і не було тривалих ра­дощів» . Знала українська чепурненька хатка багато розлук, прощань безутішних, вміла «талановито й натхненно співа­ти» журбу і прощання, спогади про далеке минуле.

За що, не знаю, називають

Хатинку в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози, –

так згадує про свою біленьку хатку Тарас Шевченко у вірші «Якби ви знали, паничі!»

Таким був класичний вигляд житла, що увійшов у ми­стецьку енциклопедію культури нашого етносу. Саме ж ха­та стала зародком усього народного зодчества, наставницею українського архітектурного стилю XX сторіччя.