НАРОД МАЄ ПРАВО НА ВОЛЮ. Однією з найбільш відомих поем Тараса Шевченка є «Кавказ» — твір-протест проти поневолення кавказьких народів російським само­державством у 1840-1845 роках. Саме тоді царська Росія проводила колонізаторську політику щодо мужніх і волелюбних дітей гір. На початку поеми читач бачить символічний образ Прометея — титана, який, за грецькою міфологією, украв у богів вогонь і приніс його лю­дям, ризикуючи власним життям. Не простили боги сміливого борця за права людей і прикували його до скелі, куди кожного дня прилітав орел і роздирав йому груди. В образі Прометея Т. Шевченко показує поневолені народи, які не скорилися і не вклонилися загарбникам:

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Автор палко підтримує борців за справедливість і вільне життя. «Слава!» — говорить він «лицарям великим», й оце прославляння різко контрастує із сарказмом у сусідніх рядках, де Кобзар співає «хвалу» російським правителям. Справді, доволі дивно читати сла­вослов’я «хортам, і гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям», тому розуміємо: таким чином поет показує всю глибину гіркоти, викликаної подіями на Кавказі. Та найбільше в тексті поеми вра­жає монолог колонізатора, звернений до горця. Його слова дихають цинізмом, самозакоханістю та відчуттям зверхності. Ще б пак! За­войовник облудно переконує жителя гір у своєму дружньому став­ленні до нього, милостиво обіцяє не відбирати житло та їжу, вихва­ляється своїми чеснотами, обіцяє багато чого навчити, при цьому мріє про те, щоб увести податок навіть на сонячне світло, а хліб кидати, ніби собакам. Чого варті тільки такі рядки:

…Ви ще темні.

Святим хрестом не просвіщенні,

У нас навчіться!.. В нас дери,

Дери та дай,

І просто в рай,

Хоч і рідню всю забери!

«Суєслови, лицеміри», — відповідає на це Тарас Шевченко, який слова колонізатора («благоденствує», «милостиві ми» та інші) узяв з імперських маніфестів того часу. Таке хизування, переконаність у «вищості» одного народу над іншим викликає обурення поета, і він вибухає новими й новими саркастичними рядками.

Сумною в поемі «Кавказ» є частина-звернення до вже загиблого навійні 1840-1845 років Яковаде Бальмена. Найбільший жаль Коб­зар почуває через те, що другові довелося пролити кров не за спра­ведливість, не за Україну, а «за її ката». Відстоюючи право кожного народу на волю, Тарас Шевченко чинив героїчно: доволі небезпечно було так непримиренно й різко зображувати жорстокість імперської «машини». Як і за «Сон», за цей твір митцю довелось поплатитися роками заслання, однак рядки поеми «Кавказ» не тільки в наших серцях, а й у серцях кавказьких народів, які високо оцінили героїзм українського Кобзаря.