НАЙМИЧКА

 

У неділю вранці-рано йшла молодиця полем та й співала-плакала про свою долю.

«Ой тумане, тумане, —

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш? Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Я не одна,— єсть у мене

І батько, і мати…

Єсть у мене… туманочку,

Туманочку, брате!..»

Є в неї родина, та не може вона до неї повернутися, бо зганьбила себе і рідних.

І-II

Були собі дід та баба. І все в них було — не було лише дитини. Аж ось доля повернулася до них: біля дому знайшли вони маля, а біля нього — нікого.

III

Узяли до себе хлопчика, зібрали сусідів, охрестили Марком. Росте Марко, у достатку купається. Аж ось прийшла молодичка — в найми проситися. Погодилися старі: адже поміч не завадить. Та й за хлопчиком доглядати треба.

А Ганна порається рада та весела, а хлопчика пестить та цілує, з рук не спускає. Малий простягає до неї руки, мамою кличе — і не знає, чого вона така щаслива, коли дивиться на нього.

IV

Йшли роки. Померла баба Настя. Став зовсім дорослим Марко.

Почав чумакувати. Прийшла пора сватів засилати. Обрали панноч­ку — що й самому гетьману до пари була б. Радіє дід Трохим. І про­сить Ганну бути весільною матір’ю.

А наймичка у порогу Вхопилась руками За одвірок та й зомліла.

Тихо стало в хаті;

Тілько наймичка шептала:

«Мати… мати… мати!»

V

Та не може погодитися Ганна. Бо ж вони заможні люди, а вона — хто? Наймичка. Зібрала речі — та й до Києва подалася. У Києві ста­ла воду носить, грошей заробила, подарунки купила для Марка та Катерини.

І ось повернулася до хати. Марко та Катерина вітають, питають про Київ, до столу садять, радо пригощають.

«За що вони мене люблять?

За що поважають?

Боже мій милосердний!

Може, вони знають…

Може, вони догадались…

Ні, не догадались;

Вони добрі…

І наймичка

Тяжко заридала.

VI

Тричі крига замерзала,

Тричі розтавала,

Тричі наймичку у Київ

Катря проводжала

Так, як матір; і в четвертий

Провела небогу

Аж у поле, до могили,

І молила Бога,

Щоб швиденько верталася,

Бо без неї в хаті

Якось сумно, ніби мати

Покинула хату.

І знов повернулася Ганна. І знов з гостинцями: і діду, і Маркові, і дочкам. А собі нічого. Каже, хочеться скоріше Марка з дороги почекатися, бо щось тяжко так стало.

VІІ-УІІІ

Занедужала Ганна. Катерина за нею ходить, старий Трохим з лиця спав, а наймичка лише одне питає: чи не повернувся Марко.

Ось нарешті їде Марко. Везе гостинців усім. Ганна кличе скорі­те, бо боїться не встигнути сказати.

Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу…

Аж злякався. Ганна шепче:

«Слава… слава Богу!

Ходи сюди, не лякайся…

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився До наймички у голови.

” Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я…» —

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —

Сльози покотились.

«Прости мене!

Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати».

Та й замовкла…

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся… до матері —

А мати вже спала!