МУЧЕНИЦЬКЕ ЖИТТЯ МИТЦЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Великий український поет Т. Г. Шевченко народився 9 березня 1814 року в с. Моринці Звенигродського повіту Київської губернії в сім’ї кріпаків поміщика Енгельгардта. Невдовзі родина переїхала в село Кирилівка. Там і почалась перша наука маленького Тараса.

За два роки навчання в дяка хлопець навчився писати й читати, засвоїв деякі знання з арифметики. Ще тоді батько Григорій, по­мітивши художність натури сина, говорив: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком; з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє на- слідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе». Отже, люблячий батько виявився справжнім пророком. Великим ледащо Тарас не став, проте на шляху до здійснення своїх найпотаємніших мрій подолав багато перешкод, витримав багато випробувань. Не зламався, тільки загартував душу.

Коли Тарасу виповнилося вісім років, він залишився сиротою: спочатку померла мати, а потім і батько. Він стає школярем-попиха- чем у дяка І. Богородського. Як писав пізніше в автобіографії Шев­ченко: «По многотяжком двухлетнем испытании прошел он грамма­тику, часословед и, наконец, псалтырь. Дьячок, убедившись в досу- жестве своего школяра-попыхача, посылал его вместо себя читать псалтырь по усопших крепостных душах, за что и платил ему деся­тую копейку, яко поощрение».

Уже тоді, під час навчання в дяка Богородського, Тарас пристрас­но бажав навчитися малювати, але не міг знайти учителя. Як писав поет в автобіографії не без долі іронії, незважаючи на прихильність дяка І. Богородського, він «в один из многих дней и ночей, когда спартанец-учитель со своим другом Ионою Лымарем были мертвец­ки пьяны,… без зазрения совести обнажив задняя своего наставника и благодетеля, всыпал ему великую долю березовой каши ». Помстив­шись таким чином за свої образи, тієї ж ночі хлопець втік у сусіднє містечко, де знайшов собі учителя живопису отця диякона. Терпіння Тараса вистачило лише на три дні, і знову він тікає, на цей раз до дяка-маляра. На жаль, дяк навіть не захотів розмовляти з ним та заперечив будь-які здібності до малярства.

Коли хлопцю виповнилося чотирнадцять років, він потрапив до поміщицького двору у Вільшані. У списку дворових його записано здатним «на комнатного живописца». У цей час хлопець тишком- нишком перемальовує вкраденим олівцем картини суздальської шко­ли, що прикрашали панські покої. А подорожуючи із паном Киє­вом, Вільно, Петербургом, «на постоялых дворах крал он изображе­ния разных исторических героев, как-то: Соловья Разбойника, Куль­нева, Кутузова, козака Платова и прочих, с намерением скопиро­вать их на досуге точь-в-точь». Історія із вкраденими картинами мала доволі трагічну розв’язку.

Одного разу, дочекавшись, поки пан та пані виїхали на бал, хло­пець вийняв свої скарби і почав копіювати зображення козака Платова. В цей час раптом відчинились двері — хазяї несподівано повернулися раніше. Покарання було неминучим. Будучи вже дорослим, Т. Шев­ченко міг оцінювати події дитинства так іронічно, але уявімо малень­кого хлопця, душа якого прагнула більшого, ніж давала йому жорсто­ка реальність. Він перебував в іншому світі, у світі своїх фантазій — і це хоч мало, але полегшувало долю маленького сироти. Тоді у ди­тинстві він не відчував так гостро своєї несхожості і своєї самотності у світі сірого й буденного. Дорослий Шевченко страждав не менше, ніж маленький хлопець Тарас, але тепер він міг зібрати свою волю і боротися далі:

Бридня!., а й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві.

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим,

Людей і [Бога] не прокляв!..

У1832 році пан Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяеву. Разом з іншими учнями Тарас бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Невдовзі в житті юного генія відбувається ряд знайомств із людьми, які допомогли йому продовжити навчання й стати вільним: учнем Академії мистецтв І. Сошенком, художника­ми К. Врюлловим і В. Жуковським.

У цей же час прокидається і його поетичний талант. А у 1840 році з’являється на світ перша збірка поезій Шевченка — «Кобзар». За словами І. Франка «ся маленька книжечка («Кобзар» містив лише вісім творів — «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч») відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». Проте від кри­тиків лунали не тільки схвальні рецензії, багато хто з них докоряв, що поет пише «гібридським діалектом», тобто українською мовою.

Пута неволі все життя намагалися зв’язати волелюбного поета Шевченка. До двадцяти чотирьох років він був кріпаком, а в трид­цять три (рокова для багатьох митців дата) був заарештований та відправлений без суда й слідства в Орську фортецю. Почалися місяці принизливої муштри, до того ж за наказом царя він не мав права малювати й писати. Проте Шевченко порушує царську заборону: свої нові твори він записує до саморобних « захалявних » зшитків. Наступ­ного року поета заарештовують знову за порушення царської заборо­ни та відправляють до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак.

Цей новий арешт мав фатальні наслідки для творчості Шевчен­ка: з обережності він змушений був припинити поетичну діяльність. Але продовжував малювати, бо того вимагало його серце, серце справж­нього митця. Сам він пізніше писав, що всі приниження не зали­шили жодного сліду: «Мені здається, що я такий, який був десять років тому».

Шевченко їде до Петербурга, але мріє нарешті побачити рідну землю. Всі його зусилля залишитися в Україні були марними. Поета звинувачують у богохульстві, аби не дозволити йому збудувати хату й жити на рідній землі. Він знову змушений повернутися до Петер­бурга. Заслання підірвалоздоров’я поета. Напочатку 1861 року вінтяжко захворів і помер. Незадовго до смерті Тарас Григорович написав свій останній вірш:

Неначе над Дніпром широким

В гаю — предвічному гаю.

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насаджу;

Прилинеш ти у холодочок.

Тебе, мов кралю, посаджу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах —

І веселенько заспіваєм…

Чи було життя поета мученицьким? Так, він був повсякчас відірва­ний від рідної землі. Він творив, творив непристанно, незважаючи на обставини, але надихали його в цей час лише спогади. Кожному справ­жньому митцю, кожному справжньому сину свого народу життєво необхідно поповнювати свої душевні сили живим повітрям рідного краю.

Мабуть, саме тому в поезії Т. Шевченка звучить печаль, сум, людське горе. В одному з листів він писав:

«Що мені на світі роби­ти?

Я одурію на чужині та на самоті!»