МУЧЕНИЦЬКЕ ЖИТТЯ МИТЦЯ. Багато хто, не знаючи обставин життя видатного українського поета Тараса Григоровича Шевченка, здивується настроям суму й туги, ностальгії за Батьківщиною, гіркоти, що незмінно присутні в його творах. Та як інакше? Трагічні події переслідували майбутньо­го поета ще з дитячих років.

Давно те минуло, як мала дитина,

Сирота в ряднині — я колись блукав

Без свити, без хліба по тій Україні…

Ходив я та плакав, та людей шукав… —

пише поет про своє дитинство. І не дивно, адже малого сироту Тараса оточували недобрі люди: мачуха, яка знущалася над ним, дядько Пет­ро — «великий катюга», учитель-маляр, що замість навчання змушу­вав хлопчика виконувати тяжку роботу, пихатий пан та інші. Усі ці люди плекали в молодій душі почуття страху, гіркоти, огиди, урешті-решт сам Т. Шевченко потім напише, що ці кати поселили в ньому «на все життя відразу й презирство до будь-якого насиль­ства однієї людини над іншою».

Проте таке трагічне дитинство не озлобило Тараса, десь глибоко в душі сиділа іскра віри в людей і надія на краще життя. Саме ця надія й вивела його на справжніх друзів, які визволили майбутнього митця з кріпацтва. Здавалося, що біди та злидні вже позаду. Та, ознайомлю­ючись з подальшим Шевченковим життєвим шляхом, розуміємо: такий застиглий у нелюдській подобі вищий світ, як у період кріпац­тва, не терпітиме волелюбного генія, не стане підтримувати того, хто намагається закликати до справедливості. А Тарас Шевченко не міг цього не робити, бо серце за Україну та її народ боліло в нього безпе­рестанку.

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернеться козаччина,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну.

Наслідком непримиренного ставлення до соціальної несправед­ливості й любові до рідної землі став арешт за участь у Кирило- Мефодіївському товаристві. На поета накладено чотири кари: за­слання без терміну, заслання рядовим солдатом, а головне — забо­рона писати й малювати. «Забрано найблагороднішу частину мого бідного існування!» — писав Т. Шевченко з гіркотою. Генія україн­ського народу було загнано в казарму, щодня муштровано. Дуже частими були покарання. І живучи серед чужих людей, чужого оточення в нелюдських умовах, Тарас писав вірші всупереч волі своїх кривдників. Та й туга за Україною дуже підточувала його вже й так слабке здоров’я. При цьому навіть коли Кобзар потрапляє назад до Петербурга, йому все одно забороняють провідати рідний край, і тільки довга судова тяганина дала поетові можливість поба­чити рідних у 1859 році.

Не судилося Тарасу Шевченку довге щастя, бо, тяжко хворий, він замовк навіки 10 березня 1861 року. Митець помер, так і не зазнавши ні особистого щастя, ні здорового вільного життя, ні мож­ливості вільно творити. Сирітське дитинство, мученицьке існуван­ня, несподівана смерть… Чи варто було й жити? Варто! Такого все­народного пророка, такого видатного генія, як Тарас Шевченко, у нашого народу не було ні до нього, ні після.