Мрії Тараса Шевченка про майбутнє рідного краю. У кожної людини є щось своє, найсвятіше, у душі. Для неї воно настільки величне, шо навіть думкою не осягнути. Таким було ставлення до рідної землі неперевершеного Поета від Бога Тараса Шевченка. Кобзар безмежно любив і своїх пращурів, і своїх сучасників, і майбутнє покоління роду українського. Та любити, щиро вболіваючи за долю співвітчизників — це одне, інша ж справі поетичним гарячим словом пробуджувати їх та спонукати до боротьби за краще життя, за щасливу долю.

Але, щоб тебе почули, треба, я гадаю, самому мати чітке уявлення про це «краще життя».  Т. Шевченко, сягаючи мріями до наших днів, у своїх творах протягом усього життя розкриває власний ідеал щасливого суспільства, української нації.

Треба зазначити, шо погляди поета на майбутнє рідного краю зазнали великої еволюції. Так, у перших своїх історичних творах “Б’ють пороги”, «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч» Шевченко, пропагуючи волю, уявляв її у вигляді старої козаччини. Але в подальших поезіях все частіше звучить ідея знищення кріпацтва і врешті-решт виливається у розуміння неминучого повалення самодержавства. Це переконання ми виразно чуємо з рядків «Гайдамаків»,

” Холодного Яру”, «Сну» («У всякого своя доля»), «Великого льоху», “Кавказу” тощо.

Та ось поет перебуває три роки на Україні (1843, 1844, 1845) — і його твори збагачуються полум’яними мріями про майбутнє свого народу. Найвизначнішим із них став безсмертний «Заповіт», написаний 25 грудня 1845 року. Я не випадково написала «безсмертний», бо кожне покоління українців сприймає цей вірш як гімн національній волі, а воля — безсмертна! У «Заповіті» Шевченко вперше закликає до збройного повстання і повалення існуючого ладу і вперше висловлює сподівання на зміну суспільного ладу та ідею «сім’ї вольної, нової». І вже пізніше, у 1857 році, у присвяченому Щепкіну творі «Неофіти» Кобзар прорікає: «Окують царей неситих В залізнії пута», бо «Уже встає святая зоря».

Поет визнає знищення царизму таким же неминучим, як неминуче настає день після сходу сонця:

І забудеться срамотна

Давняя година.

І оживе давня слава,

Слава України.

(«І мертвим, і живим…»)

Та, на мій погляд, найсильніше геніальний речник виявив свої мрії про майбутнє у творі «Радуйся, ниво неполитая». Під цією «нивою неполитою, квітчастим злаком не повитою» він розумів рідну «розтлінну» землю і всю країну, розтоптану царизмом та кріпосництвом. Він бажає, щоб вона, оновлена, розпустила свої молоді парості, розквітла «рожевим крином». У цей розквіт і славу поет вірить, як у неминучий прийдешній день, коли земля укриється багатством «дорогим золототканим, хитрошитим, добром та волею підбитим». А вже на ній оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати.

І будуть люде на землі.

…Ми зараз живемо у величний час, коли «врага-супостата» земля наша давно позбулася, а от оновлення її продовжується. І мені здається, шо пройде ще немало часу, доки наша країна досягне Шевченкового ідеалу. А тому ми просто не маємо права давати тліти тому яскравому вогню поетової мрії про наше щастя, не підтримувати його палахкотіння. І з вогнем цим у серці маємо відроджувати прекрасну українську землю — нашу Батьківщину.