Мрії Т. Шевченка про майбутнє України. У чужому сірому і холодному Петербурзі і в далекому ви­паленому сонцем казахському степу згадував Тарас Шевчен­ко свою рідну землю, благословенну землю України, политу кров’ю і потом дідів та прадідів наших.

Україна… Вона завжди спливала в спогадах страдниць­кої душі Великого Кобзаря, нашого національного пророка, “садком вишневим коло хати”,

плином сивого Дніпра, висо­кими могилами-курганами в роздольнім степу, піснею ста­рого та химерного Перебенді-кобзаря. У такі хвилини душа нашого славетного поета відпочивала, а на очі наверталися сльози.

Здається, кращого немає Нічого в бога, як Дніпро Та наша славная країна…

У світлих спогадах забував Тарас і про безрадісне дитин­ство в хатині, що “над чистим ставом край села”, і про те, що після смерті батьків “порозлазилися межи людьми, мов мише­нята”, його брати і сестри, про те село, де “чорніше чорної землі блукають люди”. Але це були лише хвилини. Картини безра­дісного дитинства, важкої юності на чужині, довгоочікувані й такі нестерпно болючі подорожі до України краяли серце по­ета, бо зелені великі сади вже погнили, а біленькі хати вже по­валились, прекрасні стави всі поросли бур’яном.

Чи можна було Шевченку спокійно “дивитись, плакать і мовчать”, коли перед очима поставала країна-руїна із нещас­ними, заляканими і затурканими людьми, яких він називає “світом тихим, ясним, неповитим”. Гніт панський, безмежне царське свавілля, праця до сьомого поту, кріпацтво, злидні, моральне і фізичне рабство народу — ось чим була Україна в той час. Що робити? Де порятунок?

Кати знущаються над нами,

А правда наша п’яна спить!

Треба було будити правду, будити “хиренну волю”. Лише тоді міг би заспокоїтись поет, коли б нагострена сокира та насталений обух заходилися будить.

Адже

У нас воля виростала Дніпром умивалась,

У голову гори слала,

Степом укривалась.

Як ніхто інший, чекав Т. Шевченко суду над лукавими панами, що “людей в ярмо запрягали”, благав їх схаменутися, полюбити “щирим серцем велику руїну”, бо “заковані люди” розкуються, а “кров потече сторіками в синє море”.

Повинна була прийти на Україну правда і “воля святая”, про яку так мріяв Тарас.

Устане правда! Устане воля! І тоді здійсниться заповітна мрія нашого славетного Кобзаря — настане вільне життя для українського народу.

Тарас Шевченко був упевнений, що коли народ здобуде в боротьбі жадану волю, то степи і озера оживуть, а вільні й святі шляхи простеляться скрізь.

Симе такою уявляв Шевченко Україну в майбутньому, саме :ш тику долю боровся він своїм полум’яним словом. І як би нажко йому не доводилось у житті, він вірив, що

…на оновленій землі Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на Землі.

Зводячи очі до неба, простягаючи руки до Всевишнього, молив: “Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли”. Саме цього нам і не вистачало, коли ми вийшли на шляхи історії, саме цього нам не вистачає і зараз, аби зрозуміти один одного, згуртуватись і творити на нашій благодатній землі рай, про який так мріяв наш геній — Тарас Григорович Шевченко.

чужому сірому і холодному Петербурзі і в далекому ви­паленому сонцем казахському степу згадував Тарас Шевчен­ко свою рідну землю, благословенну землю України, политу кров’ю і потом дідів та прадідів наших.

Україна… Вона завжди спливала в спогадах страдниць­кої душі Великого Кобзаря, нашого національного пророка, “садком вишневим коло хати”, плином сивого Дніпра, висо­кими могилами-курганами в роздольнім степу, піснею ста­рого та химерного ІІеребенді-кобзаря. У такі хвилини душа нашого славетного поета відпочивала, а на очі наверталися сльози.

Здається, кращого немає Нічого в бога, як Дніпро Та наша славная країна…

У світлих спогадах забував Тарас і про безрадісне дитин­ство в хатині, що “над чистим ставом край села”, і про те, що після смерті батьків “порозлазилися межи людьми, мов мише­нята”, його брати і сестри, про те село, де “чорніше чорної землі блукають люди”. Але це були лише хвилини. Картини безра­дісного дитинства, важкої юності на чужині, довгоочікувані й такі нестерпно болючі подорожі до України краяли серце по­ета, бо зелені великі сади вже погнили, а біленькі хати вже по­валились, прекрасні стави всі поросли бур’яном.

Чи можна було Шевченку спокійно “дивитись, плакать і мовчать”, коли перед очима поставала країна-руїна із нещас­ними, заляканими і затурканими людьми, яких він називає “світом тихим, ясним, неповитим”. Гніт панський, безмежне царське свавілля, праця до сьомого поту, кріпацтво, злидні, моральне і фізичне рабство народу — ось чим була Україна в той час. Що робити? Де порятунок?

Кати знущаються над нами,

А правда наша п’яна спить!

Треба було будити правду, будити “хиренну волю”. Лише тоді міг би заспокоїтись поет, коли б нагострена сокира та насталений обух заходилися будить.

Адже

У нас воля виростала Дніпром умивалась,

У голову гори слала,

Степом укривалась.

Як ніхто інший, чекав Т. Шевченко суду над лукавими панами, що “людей в ярмо запрягали”, благав їх схаменутися, полюбити “щирим серцем велику руїну”, бо “заковані люди” розкуються, а “кров потече сторіками в синє море”.

Повинна була прийти на Україну правда і “воля святая”, про яку так мріяв Тарас.

Устане правда! Устане воля! І тоді здійсниться заповітна мрія нашого славетного Кобзаря — настане вільне життя для українського народу.

Тарас Шевченко був упевнений, що коли народ здобуде в боротьбі жадану волю, то степи і озера оживуть, а вільні й святі шляхи простеляться скрізь.

Симе такою уявляв Шевченко Україну в майбутньому, саме :ш тику долю боровся він своїм полум’яним словом. І як би нажко йому не доводилось у житті, він вірив, що

…на оновленій землі Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на Землі.

Зводячи очі до неба, простягаючи руки до Всевишнього, молив: “Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли”. Саме цього нам і не вистачало, коли ми вийшли на шляхи історії, саме цього нам не вистачає і зараз, аби зрозуміти один одного, згуртуватись і творити на нашій благодатній землі рай, про який так мріяв наш геній — Тарас Григорович Шевченко.