План

1. За що я люблю Україну.

2. Байдужість нації до своїх проблем.

3. Піклуймося про свою державу.

4. Що заважає здійснити мрію.

Моє життя для Батьківщини. Я вважаю, що найщасливіша та людина, яка має батьківщину. Я народилася в Україні і дуже її люблю. Люблю їхати в поїзді до бабусі в Чернівці й дивитися через вікно, як змінюються краєвиди міст і сіл. Для мене немає нічого кращого, як почути щебетання пташок і побачити маленькі синьоокі проліски, слухати українські пісні й насолоджуватися поезією.

У серпні ми святкуємо річницю незалежності нашої держави. І мені шкода, бо ще не вирішені економічні, духовні, соціальні та екологічні проблеми. А чому? Я вважаю, ці проблеми виникають через нашу байдужість. Байдужість нації до долі своєї країни. Багатьох хвилює лише власна доля, своє життя. У Конституції записано, що житло, навчання, лікування гарантовано державою. Але це тільки мрія українців. Потрібно працювати для її здійснення, а не тікати на заробітки, не ходити по валютну допомогу в інші держави. Адже і в нас можна працювати, народжувати дітей, не боятися старості.

Я живу в п’ятиповерховому будинку. Більшість людей нашого під’їзду вже зробили євроремонти, поставили пластикові вікна, броньовані двері. А до будинку соромно підійти. Немає жодного квітника, дитячого майданчика і сміття вивозиться дуже рідко. Ми звикли в усьому звинувачувати уряд. А чи ж він винен? Звичайно, ні. Винна влада нашого міста, житлово-комунальне підприємство і кожен із нас. Своїм недбальством, своєю невихованістю, своїм ледарством і врешті-решт своєю байдужістю. І наша держава, наше місто, наш під’їзд — це наше обличчя.

Є одна риса в українського народу, яку я ненавиджу, — безкінечна терплячість. Якщо ми будемо поважати себе, свою гідність, захищати свої права, не мовчати і не терпіти, то зможемо прокласти шлях до здійснення мрій, станемо щасливим народом на своїй землі.