Моє відношення до Тетяни Ларіної. Образ Тетяни, створений Пушкіним в «Євгенії Онєгіні», має не менше значення, ніж образ Онєгіна. Пушкін намагався показати тип, здавалося б, звичайної російської дівчини, провінційної панночки, але в той же час дивовижно привабливої і поетичної.

Тетяна зовсім не красуня, про що Пушкін прямо говорить:

Ни красотой сестры своей,

Ни свежестью ее румяной

Не привлекла б она очей.

Це ж підкреслюється і в останній главі, де ми бачимо Тетяну вже петербурзькою знатною дамою, «байдужою княгинею, неприступною богинею розкішної величної Неви», «законодавицею зал». Проте Пушкін не забуває нагадати: «Ніхто б не міг її прекрасною назвати».

Але в той же час вона, сидячи за столом поруч із «блискучою Ніною Веронською», знаменитою петербурзькою красунею, нічим не поступалася їй. Очевидно, ця принадність була не в її зовнішній красі, а в її щиросердечній шляхетності, розумі, простоті, багатстві духовного змісту. Пушкін навмисно назвав свою героїню простонародним ім’ям Тетяна і тим самим увів його в літературу.

Тетяна росте в сім’ї дикою, самотньою, неласкавою дівчинкою, яка не любить гратися з подругами, по більшості заглиблена в собі, у свої переживання. Допитлива, вона намагається зрозуміти своє оточення і свою власну душу і, не знаходячи відповіді на свої питання в старших — матері, батька, няньки, шукає їх у книгах, до яких вона мала пристрасть з самого дитинства і яким звикла вірити беззаперечно. Про життя, про кохання вона звикла узнавати з прочитаних романів. У них же вона шукала відображення своїх власних переживань.

Навколишнє життя, середовище сільських поміщиків, їхніх дружин і дітей мало задовольняло її вимогливу душу, їїдопитливий розум. У книгах вона бачила інше життя, більш значне і багате подіями, інших людей, більш цікавих; вона вірила, що таке життя і такі люди не вигадані автором, а існують насправді, і була впевнена, що і вона, може, колись зустрінеться з такими людьми і поживе таким життям.

Не дивно, що, побачивши в перший раз Онєгіна, так разюче несхожого на всіх знайомих їй молодих людей, Тетяна прийняла його за героя роману і закохалася в нього.

Вона кохає палко і вирішує написати Онєгіну своє наївно-зворушливе освідчення в коханні. Сувора, різка відмова Онєгіна розкриває їй очі на дійсний стан речей, але чим далі, тим менше вона розуміє Онєгіна і його вчинки. І її улюблені романи вже не допомагають їй.

Випадково Тетяна потрапляє в кабінет Онєгіна і бачить його книги, на які з жадібністю накидається. Ця література зовсім не схожа на її сентиментальні романи. Читаючи ці твори, Тетяна відкрила в них інший світ, вони допомогли розібратися в душі Онєгіна, але вона робить поспішний висновок про схожість Онєгіна з відлюдкуватими, холодними, розчарованими у всьому героями прочитаних нею книг. Вона вважає, що він просто копіює модних героїв. Це не так, звичайно, але Тетяна твердо переконана в правильності свого висновку, і це робить її становище безнадійним: вона не може розлюбити Онєгіна, але в той же час знає, що ця людина не варта її кохання. Це є однією з причин її відмови Онєгіну.

Але, побачивши його, змученого хворобою, Тетяна розуміє хибність своїх поспішних висновків, починає вірити в щирість почуття Онєгіна. Тетяна і зараз кохає Онєгіна і вірить у можливість щастя з ним, але рішуче відмовляє йому. Тетяна свідомо, подобрій волі, вийшла заміж за людину, яку не кохає, і дала йому слово бути вірною дружиною. Нехай вона тепер розуміє, що се була помилка з її боку, що вона діяла необачно і страждати через цю помилку повинна вона сама, але почуття обов’язку бере в ній верх над усіма її почуттями.

Моє відношення до Тетяни можна висловити словами Пушкіна: «Прошупростить: ятаклюблюТатья-ну милую мою!». Її цілісність, уміння підкоряти ус: свої дії почуттю відповідальності, нездатність до обману, до угод із своєю совістю роблять її образ таким привабливим. Можливо, вона не завжди вірно розуміє свій моральний обов’язок, можливо, у даному випадку, вирішуючи свою долю і долю Онєгіна, вона і схибила, — але вона сама бачила в цьому свій обов’язок і отже, так тільки і могла поводитится.