МОЄ БАЧЕННЯ МОВНОЇ ПРОБЛЕМИ В УКРАЇНІ. Сьогодні в Україні мовна проблема є однією з найактуальніших. На перший погляд, це дивно, адже єдиною державною мовою давно проголошено українську. Що ж до інших мов, то їм Конституція України гарантує вільний розвиток. Однак проблема функціонуван­ня української мови чомусь досі не зникає.

Історія розвитку й становлення нашої мови — це історія утисків і заборон. Варто згадати хоча б Валуевський циркуляр 1863 року, щоб зрозуміти, наскільки твердим був намір знищити так зване «малоросійське наріччя». З історії відомо, що розвиток української науки й освіти, друкування книжок та букварів тоді опинилися під загрозою. Наступні роки не принесли полегшення, наприклад сум­нозвісний Емський указ так само передбачав суворі покарання щодо українських діячів-патріотів. Та й радянські часи нічого не зміни­ли у відношенні до «солов’їної» мови: 30-ті роки XX століття відомі жорстокими репресіями, спрямованими проти національної інте­лігенції…

Знаючи всі ці й багато інших фактів, несвідомо замислюєшся: як у таких неймовірно складних умовах українська мова могла не те що вижити, а ще й розвинутися? Зрозуміло, що це сталося в основ­ному завдяки митцям-ентузіастам, яким доля рідної держави була небайдужа. Це і Тарас Шевченко, і Пантелеймон Куліш, і Іван Фран­ко, і Микола Хвильовий, і багато інших діячів. Вони у буквальному розумінні вистраждали, вибороли право нашого народу на власну мову! Так чому ж сьогодні деякі співвітчизники висловлюють не­вдоволення: мовляв, ну навіщо вивчати українську? Кому вона по­трібна?

Відповідь одна — українська мова потрібна всім нам. Не можна жити такими собі напівсонними й байдужими до національних свя­тинь безбатченками. Не можна забувати про всі ті жертви, які при­несли на вівтар рідного слова справжні герої України — культурні й громадські діячі. Скільки життів покладено на те, щоб українське слово вільно звучало у Львові та Луганську, у Києві й Криму, в Одесі й Харкові! Невже так просто забудемо про численні жертви? Невже мовне питання розділить Україну? Ні! Бачимо, що сьогодні відкривається все більше українських шкіл, процвітає вітчизняне книгодрукарство, проводяться численні конкурси знавців рідного слова, і навіть в областях, де переважна більшість розмовляє ро­сійською, люди у разі потреби часто легко переходять на державну мову. Однак не варто зупинятися на досягнутому. Для остаточного вирішення мовної проблеми треба випускати якнайбільше україно­мовної преси, транслювати фільми з вітчизняним перекладом не тільки по телевізору, а й у кінотеатрах, розвивати українську естра­ду тощо. І тоді до рідного слова потягнеться молодь усіх регіонів нашої держави, українську мову ми частіше будемо чути не лише в теленовинах, але й на вулицях, у транспорті, у школах і вузах.

Думаю, що згодом ми перестанемо чути обурені голоси, що особисто для себе вимагають привілею не вивчати державну мову. Тоді можна буде сказати: мовна проблема в Україні вирішена оста­точно.