План

1. Що таять кургани?

2. Часи правління Ярослава Мудрого.

3. Внески наших правителів у процвітання держави.

4. Чарівна природа рідного краю.

5. Національний менталітет на заваді розвитку.

6. Жити заради України.
Моя рідна земля. Сплять в задумі кургани. Над ними повіває легенький вітерець і тихо шепоче трава. Про що вона розповідає, про що думають степові кургани? Чи згадують далекі часи, чи пам’ятають минуле? Вони багато про що можуть розповісти. Уся історія нашого народу пройшлася по них босими ногами татарських бранців, копитами коней половецьких, новенькими чобітьми панів польських, загонами полків під проводом Богдана Хмельницького… Кого тільки не довелося бачити нашій землі. Усе зберегли наші простори в пам’яті, от тільки говорити не хочуть, не хочуть знову пережити те, що пережили багато століть тому.

Історія українського народу… Чомусь на думку спадають тільки тяжкі часи, а були ж і хороші, радісні, хоч їх, на мою думку, було набагато менше.

Різні були правителі, і багато з них золотими літерами вписали своє ім’я в історію. Взяти хоча б Ярослава Мудрого. Він організував походи проти печенігів, через династичні шлюби своїх дітей налагодив дипломатичні зв’язки з багатьма країнами, розбудував Київ, заснував бібліотеку. У своєму романі «Диво» П. Загребельний зображує епоху Ярослава Мудрого і той великий культурний спадок, залишений нам предками, будівництво Софійського собору в Києві.

Сивооку випала нагода вкласти весь свій талант у будівництво Софії. Собор мав би відтворити дух народу, прославити рідну землю. Чимало рук будувало храм, чимало замахувалось на нього. У всі часи знаходились охоронці собору. Це й Петро Могила, який відновив фрески й мозаїки, це герой роману Гордій Отава, що ціною власного життя врятував собор від знищення фашистами, його син Борис Отава, котрий продовжив справу батька.

Можна згадувати ще й ще правителів Київської Русі, гетьманів, керівників радянського часу, президентів України. Всі вони зробили внесок у справу розвитку і процвітання нашого народу, землі української.

Залйшили нам наші пращури прекрасну землю. Навесні усіяну квітами, а влітку — багатими пшеничними полями, убрану в багрянець восени і закутану в білу ковдру взимку. Плодюча земля, величезні природні багатства, повноводі ріки і божественна краса — все це ми отримали у спадок.

На цій землі можна не тільки жити, а й процвітати, якщо з головою братися до кожної справи. Хто заважає нам розвивати сільське господарство? Маючи такі землі, ми чомусь купуємо продукти харчування за кордоном. Промисловість у нашій державі була поставлена на високому рівні, але тепер ми пасемо задніх, відстаємо у розвитку від промисловості західних держав років на двадцять. На мою думку, така безгосподарність зумовлена нашим національним менталітетом. Ми не звикли доводити справи до логічного завершення. Чимало прислів’їв характеризують наш характер: «Якось воно буде», «І так згодиться», «Моя хата скраю».

Замало просто милуватися і пишатися Україною, з гордістю усвідомлюючи, що ти є частиною славетного українського народу. Кожен повинен визначити своє місце у справі відродження України і присвятити своє життя цьому покликанню. Як писав В. Симоненко:

Тільки тим історія належить,

Хто сьогодні бореться й живе.

Ця боротьба, прагнення до знань — запорука розквіту нашої держави, бо без знань, досвіду ми не зможемо будувати цивілізовану незалежну Україну.

Я вірю, передамо ми своїм нащадкам її вільною і щасливою.