Мотиви жертовності. У неділю 19 листопада 1989 року українська земля при­йняла вимучене тюрмами і таборами тіло свого сина – по­ета Василя Стуса. Поряд у могилу на Байковому кладовищі лягли його побратими Олекса Тихий і Юрій Литвин. Ляг­ли в рідну землю, щоб хоч цим трагічно запізнілим повер­ненням на батьківщину пригасити на якусь мить журбу рідних та друзів, розбудити громадянську совість і пока­зати неминучість гіркого каяття.

Ще й до жнив не дожив,

Зелен-жита не жав,

Ані не до любив.

І не жив. І не жаль.

Ці слова належать Василеві Семеновичу Стусу. Його поезія – то сама трагічна правда, живий нерв України, її безталанна доля. Щедро обдарований, чесний і наполегли­вий, він міг би стати не тільки великим поетом, а й глибо­ким літературознавцем, але його після звернення до гро­мадськості з протестом проти арештів творчої та наукової інтелігенції України виключили з аспірантури.

Почалися неймовірно тяжкі життєві випробування. Він писав, а його не друкували. Звільняли з роботи, пересліду­вали, хотіли зламати. На все це Стус заявляв:

Довіку не буде із мене раба.

Лірика Василя Стуса за часів радянської влади не друку­валася, окрім кількох ранніх віршів. А проте його творчий доробок значний і навдивовижу цілісний. Весь він присвя­чений У країні. Любов до своєї Вітчизни в поета була всеохоплюючою і могутньою, про що свідчать найкращі його поезії.

У невеличкому за обсягом вірші «Як добре те, що смерті не боюсь я» стисло викладене життєве кредо Стуса, його духовні принципи і ніби накреслений власний трагічний, страдницький життєвий шлях. Зі скупих стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота-борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу:

Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

Що перед вами, судді, не клонюся

В передчутті недовідомих верст…

Біблійний образ тяжкого хреста утверджує справед­ливість справи, за яку боровся герой. Образ смерті в цьому вірші має особливе значення, бо поет впевнений, що при­йде до народу, коли в смерті обернеться до життя – і в смерті з рідним краєм порідниться. І справді, його гірке посмертне повернення на любу Україну – в рідну землю – було безмежно сумним і водночас тріумфальним.

В іншому вірші – «Терпи, терпи – терпець тебе шліфує, сталить твій дух» – автор закликає всіх, хто щиро і само­віддано служить своїй Батьківщині, навчитися терпіти, не здавати своїх висот, прямувати своїм шляхом «допоки світу й сонця».

У поезії Василь Стус звертається до Бога як символу людської совісті, віри в добро та справедливість. Наприк­лад, у вірші «Весь обшир мій – чотири на чотири» автор звертається до Всевишнього, шукаючи в ньому опори, підтримки, захисту. Напрочуд ліричним у цій поезії є звер­нення до України, яку поет називає «зигзице-мати», бла­гає молитися за нього, її сина.

І Господові помолись за мене.

А вмру – то й з того світу виглядай.

Вірш «Сто років, як сконала Січ» хвилює нас своїм палким зверненням до рідної України, яку любив поет, за що й заплатив життям. Любити рідний край, за Стусом, – це значить не лише захоплюватися його красою. Справж­ня любов полягає в тому, щоб бачити всі сторони народно­го життя, зокрема й негативні, намагатися, щоб Батьків­щина очищалася від вад, зростала, ставала кращою, багатшою.

Ти ще виболюєшся болем,

Ти ще роздерта на шматки,

Та вже, крута і непокірна,.

Ти випросталася для волі,

Ти гнівом виросла…

Життя Стуса – це дорога через терни до зірок, це вели­ка людська’трагедія і водночас висока вірність вибраному ідеалові. Сьогодні поета нема серед живих, але він живе серед нас своїми творами, своєю безприкладною стійкістю. Трагедія Василя Стуса – це один із тисяч кривавих зло­чинів сталінізму в його нових, тоді брежнєвських, формах. Нині, отримавши свою незалежність, український народ має змогу ознайомитися з творчістю свого мужнього сина, відчути ту безодню болю, печалі, гніву, які переповнюва­ли його серце. Вірші Стуса піднімають нам дух, достуку­ються до нашої совісті, до нашого сумління. Він серед нас, і ми пишаємося ним, бо саме Стус – совість нашої нації.