Мотиви народності. Творчість Григорія Квітки-Основ’яненка виникла не на порожньому місці. На той час література вже збагатилася гумористичними і сатиричними вірша­ми мандрівних дяків, поемою «Енеїда», п’єсами «Наталка Полтавка», «Москаль- чарівник» Івана Котляревського та багатьма іншими творами, в яких звучала проста народна мова. Але ще не було жодного прозового твору, який би був на­писаний говіркою селян і містян. На той час наша література чекала на письмен­ника, який би поклав початок прозі в новій українській літературі, та ще й прозі, написаній добірною народною мовою. Таким письменником і став Г. Квітка- Основ’яненко.

Цікаво, що звернутися до української мови Квітку-Основ’яненка спонука­ла суперечка з одним скептиком, який не вірив у можливості нашої мови пе­редати найтонші людські почуття. Щоб довести хибність такої думки, Квітка- Основ’яненко пише повість «Маруся».

Про майнову нерівність, шо губить найніжніші почуття, складено безліч на­родних пісень. За основу повісті «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненко взяв саме таку історію: молоді люди кохають одне одного, але побратися не можуть, бо хлопець не має статків і змушений піти у солдати.

Історія, яку оповів Г. Квітка-Основ’яненко, цілком народна, починаючи з портретних характеристик героїв і закінчуючи сюжетними колізіями.

Маруся, головна героїня твору, — це втілення естетичного ідеалу Квітки. У цьому образі письменник зобразив найкращі риси сільської української дівчи­ни: «Та що то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очи­ці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі прямесенький з горбочком, а губоньки як цвіточки розцвітають і меж ними зубоньки, неначе жарнівки, як одна на ниточ­ці нанизані». Хіба цей портрет не замальовка з подібного опису з народної пісні:

Очі чорні, як терночок,

Брівки рівні, як шнурочок,

Личко біле, рум’янеє,

Серце моє коханеє.

За всіх часів всі батьки мріють про таку дитину, якою була Маруся. А була вона покірною, працьовитою, слухняною дочкою. Дівчина шанувала своїх бать­ків, старанно працювала, не думала про гульки: не ходила ні на вулицю, ні на ве­чорниці й іншим радила туди не ходити. У характері героїні — втілення народно­го ідеалу скромності.

Маруся ніжно і віддано покохала Василя. Слухняна й покірлива, вона зважу­ється просити батька віддати її заміж за хлопця, але, вислухавши старого, мовчки погоджується чекати, поки парубок заробить грошей, щоб відкупитися від при­зову в армію.

Поки Василя не було, до Марусі сватаються інші хлопці, і батько дорікає їй, що вона усім відмовляє: «Чи ти дурна та божевільна! Чом ти не йдеш! люди хо­роші, чесного роду, парень бойкий; чи тобі поповича, чи купця треба?» І знову у творі звучать народні мотиви, коли дівчину силують вийти заміж, а вона готова краще посивіти в дівках, аніж вийти за нелюба. Маруся зважується не коритися батькові, заявивши: «Дарма, таточку! Без Василя не страшна мені і домовина, не то сідая коса».

Народність повісті виявляється й у мові Марусі. Вона високопоетична, пере­сипана перлинами усної народної творчості. Героїня часто вживає слова з народ­них пісень: сизий голубочок, соколику, лебедику, козаченько мій, перепілочко.

Ніби з народної пісні списано й образ Василя. Письменник порівнює його з ясенком, з любов’ю виписує портрет парубка: «Хлопець гарний, русявий, чи­сто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки: на виду рум’яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрі, шкапові, з підковами». Словами народної пісні, висловлює Василь свої почуття: «Марусень- ко, моя лебідочко, зіронько моя, рибочко, перепілочко! …я мов у раю!»

Коли повість вийшла друком, вона не залишилася поза увагою критиків. Чу­лися голоси, що твір аж занадто сентиментальний, що читачі не зацікавляться такою історією. Мабуть, добре, що прості українці мало переймалися критични­ми статтями, якщо взагалі читали їх. «Маруся» викликала захоплення, жіноцтво проливало сльози над нещасливою долею дівчини, адже все, що написав Квітка, було всім знайоме, рідне, своє. Саме таке визнання простих людей було цінним для письменника, адже він був митцем не для еліти, а передусім для свого народу.