МОРОЗЕНКО

Було ще не пізно — тільки починало смеркати, а Катря вже зовсім на піч забралася, не знати від кого й задля чого сінешні двері закрутила, хатні защіпнула, зняла невеличкий каганчик з полиці, засвітила й мерщій побралася з сином на піч, захопивши й світло з собою.

Череп’яний каганчик, що вилупила його Катря з розбитого кашника, з каплею рижієвої олії на дні, ледве блимав у тем­ному кутку своєю сизою горошиною на кінці гнота; пузатий комин заслоняв той підсліпий світ від хатнього мороку; на печі хоч сякий-такий світ борюкався з темнотою; зате хату окривали непроглядні померки… Видко, світ неохочий за­глядати в темні пристановища, де ховаються злидні від холоду! Та й що там було освічувати! Хатні голі стіни — полупані, мороз повиступав на них сизим інеем; чорні двері розмалював він білими візерунками, а на шибках повимуровував цілі барани криги…

…Сьогодні вдень Катря послідню мисочку борошенця ви­трусила, щоб спекти сяку-таку перепечайку, послідне полінце спалила, щоб спекти її, послідній бурячок у борщ покришила, послідню пучку солі в його вкинула… «Очистилася! Зовсім очистилась…» — думала Катря, пораючись біля печі.

Поки серед череню лежало трухле полінце, дожидаючи підпалу, Катря була ніби покійна. Правда, чорні думки й тоді вже снували по її обличчю, нерадісно світили карими очима. А як вона запалила останнє полінце, як огненні язики охопи­ли його кругом, то їй здалося, буцімто її серце горить-палає. А як почав борщ укипати, то в її серці такі кип’ятки підняли­ся, що вона як не кріпилася, а не видержала…

-Пилипку! Синочку мій! Що ми будемо завтра їсти! — скрикнула вона, й гарячою течією гірких сліз полилися ті кип’ятки з очей додолу…

Пилипко підскочив до матері, припав до її обличчя й тихо промовив:

-Цить, мамо, цить! Завтра, мамочко, новий год… Я завтра піду до хрещеного батька посипати… Дасть мені батько со­роківку  грошей, а дядина велику паляницю, ще й ковбасу на придачу… От і буде нам що їсти! А на гроші топлива купимо… багато-багато, щоб на всю зиму стало!

-…Хіба близький світ до його тьопатися? Як через ліс, то три, а шляхом — п’ять верстов буде… Ще змерзнеш у дорозі!

-Я змерзну?.. Та я літом було на одній нозі до його дострибаю!

-То літом, сину, а се зимою. Шляху немає, сніги глибокі, загрузнеш де-небудь та й не вилізеш. Не ходи, мій голубе! Хай, як потепліє, тоді підеш… Ти ж у мене слухняний, по­слухайся мене: не ходи! — І почала голубити Пилипка.

-Ну, добре, не піду вже, тільки не вбивайся так, мамо! — упрохував вже Пилипко матір, цілуючи її і в лоб, і в щоки.

Катря наче заспокоїлась, а проте неймовірна  думка не кидала її голови, клопотала її. .Вона знала свого Пилипка, який він вразливий до чужого горя. То ж до чужого, а до сво­го? Хіба він не чув, яким вона несамовитим голосом заволала, останні запаси витрушуючи на сьогодні? Хіба він не бачив по її заплаканих очах, яка різуча мука на стократ крає її серце? Хіба вона не знає, як ті сльози й та мука боляче впи­наються в його жалісливе серце? Та він на що хоч піде, аби його мати не плакала. Він і обдурити — обдурить, аби її заспокоїти.

Вона не помилилася. Пилипко, вмовляючи матір, тільки заспокоював її. В його малій головоньці гвіздком стриміла думка: от хоч би що, а піти посипати!..

Катря послалася і лягла з сином спати. На добраніч заго­моніла з сином і щоб одвернути його від його заміру йти по­сипати, стала лякати його Морозенком…

-Мамо! А бачив хто Морозенка, який він?

-Люди кажуть, що він старий-старий та кремезний… Голова з гору, замість волосся вкрита снігом, а борода спле­тена з довгих-предовгих віскряків, що намерзають у ясний день під стріхами.

-І очі є в його, мамо?

-Є, сину! Кажуть: очі в його з криги, білі та блискучі, от як тонкі скалочки з льоду бувають, тільки замісто чоло­вічків в їх холодні вогники світять.

-А ноги він має? І руки?

-Є ноги й руки. Ноги в землі, не видно, а руки — довже­лезні хапала, він ними завжди махає. Холодом дихне, а рука­ми махне — так по всьому світу снігом та холодом і стеле…

-Нехай йому всячина, який він страшний, мамо! — глибоко зітхнувши, мовив Пилипко.

-Страшний, сину…

Пилипко замовк, притаївши духа; мовчала й Катря. Зав­давши синові такого страху, вона була певна, що він побоїть­ся піти посипати.

«Куди йому йти та й в чому його йти по такому лютому хо­лоду?» — подумала Катря. А як же їй справді на завтра бути? Що вона дасть йому завтра поїсти? Чим вона в хаті проку­рить? Чи то свята земля давніше запасів більше родила, що їх вистачало? Чи менше їх утрачалося? Чи, може, вона тоді молодша була, щиріше робила, більше заробляла?

І знову невсипуща журба захопила її в свої цупкі обійми- ща, занудила та затрудила материне гаряче серце, заскреб­лася червоточиною в попеченій від горя душі, важким гнітом навернула ясний розум. Ні, немає розгадки, просвітку не видно!

— Хоч би що продати!..— І вона позирнула кругом себе. Підсліпий каганчик ледве присвічує з комина, допомагає підсліпим від сліз очам оглядати злиденне добро. Он дірява ряднина чорніє, простяглася під Пилипком замість постелі. «Кому вона і на що годиться?» Он невеличка подушечка піддержує його кучеряву головоньку. Вона була колись вели­ка, з пуху, та через кілька літ зносилася, що й не пізнати. Пуху в ній, правда, ще багато: якби розскубти та розбити, і на велику б стало. Замість пуху напірник можна соломою або сінцем набити — і на соломі щасливому добре спиться. От якби продати! Та кому ж його? Коли? Он ще кожушина вовною вгору, мов вівця, простяглася. Колись за неї двадцять рублів давали. Ще і тепер можна рублів з п’ять зачепити. Та як його без кожушини по такому холоду на роботу бігати! Хоч би потеплішало швидше, в свитці б можна. Застарчила  б кожушину. П’ять рублів — гроші: на них би місяців зо два протягти можна, а там потепліє. Хіба однести шинкареві в заставу! А може, там ще що знайдеться? Каганець почав примеркати: останнє світло в ньому вигорало. По кутках печі стовпились морок та чорна темнота. Катря провела рукою по черені, чи не налапає, бува, ще чогось, про віщо вона, може, забула. Мозоляна рука черкнулася об суху глину… «Ні, не забула, не помилилась, нічого більше немає!» — подумала вона і глянула на Пилипка. Сонна дитина тихо лежала перед нею розхристана, розкидана. Катря витягла з-під себе другий край ряднини і вкрила нею сина, поцілувавши його в заплю­щені очі. Нагорілий гніт блиснув, зашкварчав, сиза іскорка стрельнула вгору і згасла… В хаті зробилося темно, як у домовині…

Чорна непроглядна темнота стояла кругом. Надворі ревла сердита буря, стугоніла в стіни, стрибала по оселі, вила в димарі, гуркотіла у вікна. Катря не дослухалася. Натомлена важкими думками голова нездужала з дослуханням справля­тись, натруджене болістю серце забажало спочинку. Неза­баром обгорнуло Катрю німе забуття, захитала дрімота, а міц ний сон прикрив її своїм спокоєм.

Бралося далеко за північ. Позасипали люди по своїх теп­лих захистах; спить-дрімає земля під глибоким снігом; зне­мігся вітер, утомилося й віхало , затихло. Не сплять тільки зорі в далекому небі та не спить той старий дідуган Морозенко, яким Катря лякала свого Пилипка.Білим інеєм чіпляється він за дерево, гладенькою кригою вистилає собі слід по снігу, дише в повітря таким холодом, що аж кипить усе кругом ньо­го. Розходився, сердитий, немилосердно давить, колеться від його натовпу чорна земля, тріскається на їй снігова кора, ділиться на шматки товста крига над водою. Глухий бренькіт від того йде понад землею, розпросторюється в холодному та густому повітрі, а дійшовши до лісу — стукається об кожну деревину. Там, у його темній гущавині, виють вовки-сіроман- ці. Сумно всюди, холодно й страшно. Кругом висить морок та мла непроглядна буяє, тільки сніги виблискують трохи та глупіють зорі в високому небі.. Аж ось виплив з-за гори Во­лосожар  і почав виблискувати своїми зірочками, немов тан­цював перед світом.

У той саме час злегенька скрипнули сінешні двері в Ка­триній хаті й замовкли. Трохи згодом рипнули й подвірні, випускаючи Пилипка надвір. Загорнений у довгу материну свитку, закутаний її чорним платком, у шкарбунах  на босу ногу, з рукавичкою в руках, він, мов заєць, вискочив з сіней та й полинув прямо з села на ліс… Серце його, як у невеличкої пташки, стукало-билось, дух затинався в грудях; а малі ноженята байдуже про непомірні чоботи, своє робили: він ними швидко чекрижив все вперед та вперед.

І який він радий, що прокинувся зарані, який веселий, що мати не чула, як він встав, узувся, одягся й вийшов. От якби йому так і звернутися, щоб мати ще спала. Він би багаті приноси положив на столі, а сам приліг біля неї. Он уже й світ бовваніє надворі, білуваті смуги пробиваються крізь намерзлі шибки в хату. Він вдає, що спить, а мати вже проснулась. «Синочку! Пора вставати»,— шепоче вона йому тихо. А він, мов не чує, ще дужче зажмурює свої очиці, потягається, наче й геть-то розіспався. «Бач, як міцно заснув,— дивується ма­ти.— Поспи, синку, поспи ще трохи, поки я приберусь»,— каже вона, злізаючи з печі. «А то де взялось?!» — скрикнула мати, вгледівши на столі хліб та ковбаси. А він схопився, визирає з-за комина та давай реготати. «А що, мамо, злякався я вашого Морозенка?! Шо, злякався?» І він миттю плигнув з печі на піл ‘, з полу додолу. Мати його підхопила, пригор­нула до себе. «От якби-то так сталося!» — запобігає вперед думкою Пилипко та, знай, налягає на ноги, поспішаючи до лісу.

Ось він вибіг уже й за село, на широке роздолля. Пе­ред його очима манячить ліс, притрушений інеєм зверху та прикритий снігом, наче страшенна біла гора, бовваніє він здалека… Подихнуло на Пилипка вільним холодним повітрям, ущипнуло за ніс: аж покотилися сльози з очей, і невеличкі крижинки зразу на віях зависли.

-Та ну, не страши: не боюсь я тебе! — промовив Пилип­ко, струшуючи рукою крижинки з очей.— То тільки мати ля­кала.— І він не пішов, а побіг підтюпцем.

Ось він добіг вже до лісу. Не сніговою горою тепер він зда­вавсь Пилипкові, а темним страшидлом з чорними корявими ногами, білими лапатими руками та величезною закутаною снігом головою… Скільки в того страховища ніг та рук? І не перелічити!.. Ось воно одну ногу підставило під Пилипкові шкарбуни, мов перечепити збирається. Пилипко ухильнувсь, обминув. Ось другу знову засилає, третя з снігу вилазить. Ось лапата рука зачепила його за голову, й зразу обтрусило всього снігом. Він, як обпечений, одскочив. Щось десь лусну­ло, посипало наче горохом. Он друга рука наставляється, третя здалека на нього киває, мов перестерігає: не ходи далі!.. Пилипкові зробилося страшно: чорні кружала заходили перед очима, на голові піднялося волосся вгору, наче джмелі, загуло в вухах. Серце як не вискочить, б’ється, дух запина­ється в грудях. Він зостановився.

-Морозе, Морозеночку,— замолився він тихо.— Пусти мене до хрещеного батька. Я тільки до його одного піду по­сипати і, що випосипаю, віддам тобі половину.

Недалеко від нього сич засичав, сова зарепетувала, а йому здалося, що то Морозенко регоче.

-Хіба тобі мало половини, що ти регочеш? То я все тобі віддам, усе — і гроші, й ковбаси. Пусти тільки.

-Пу-гу-гу-у-у! — застогнав пугач серед лісу, а Пилип­кові здалося, що то гукав Морозенко: «Не пущу!»

-Бач, який ти лихий та недобрий! — почав докоряти Пилипко.— І що б тобі сталося від того? Я ж не твоє братиму, я буду прохати в хрещеного батька. Он бідкається мати, що в нас на сьогодні нічого їсти, нічим протопити в хаті. Пусти, голубчику!

-Ха-ха-ха-ха-ха-а-а! — знов зарепетувала сова, й гучна луна того скаженого репету по всьому лісі роздалася.

-То ти тільки вмієш реготати? — скрикнув Пилипко.— Так не боюсь я тебе! — І, піднявши кулачата вгору, він по­дався вперед.

Так цвірчить і стриба горобець перед котом, що вловив гороб’я і, міцно здавивши зубами, покручує довгим хвостом та висвічує хижо очима. Ой, стережися, невеличкий гороб­чику, того лукавого викручування та хижого висвічуван­ня! Лети собі мерщій у своє гніздечко виплакувати своє го­ренько з своєю дружиною. Стережися й ти, невеличкий Пи- липку, свого лютого ворога, що тобі з ним боротись неси­ла! Вернися мерщій у свою голодну та холодну оселю, де тебе ненька рідненька пригріє й потурбується про твої недо­статки.

Не встерігся знічев’я горобець, не встиг і цвірінькнуть востаннє, як накрив його кіт своєю пазуристою лапою. Не встерігся і Пилипко свого ворога, що заманив його аж в сере­дину глухого лісу, де він збився з шляху і різався трохи не по пояс глибокими кучугурами снігу. Не лічив Пилипко, скільки разів приходилося йому падати й набирати снігу не то що в шкарбуни, а й за пазуху, й за чорний платок на голові. Сількісь!  Сніг він обтрусе та й знову дере вперед; дурноверхе завзяття його підганяє. Ліс перед ним мов вироста; він давно вже вскочив у нього і повинний би був перейти, а от йому кінця-краю немає. Мороз уже не раз, мов опік, боляче вщип­нув його за ноги в лихих шкарбунах, за голі малі кулачата й за личенько біле, рожеве. Не потура на те Пилипко, зоста- новиться перепочити, потре те місце, де болить, похука в малі рученята та й знову підтюпцем далі.

Ось він вибравсь на чисту поляну. Кругом ліс обступив її, а вона, чиста та біла, лежить собі, відпочиває під холодним снігом, і тільки зірочки виблискують по ній своїми сизо-жов­туватими іскорками. Де це він? Куди забрів? Скільки разів доводилось літом бродить йому по лісу, а він не припам’ятає такої поляни. Чи не Морозенкова це, бува, горниця? Чи не задля себе він прибрав її так чепурно, чисто? Кругом обставив деревом високим з кучерявими верхів’ями, пообтикав не­величкі полянки поміж деревом кущами тонкої ліщини, від вітру холодного закриває. Певне, це його світлиця. Он під кожною деревиною по пеньку чорніє, то задля гостей, що як найдуть, то було б де перепочити. Чом же тепер нікого немає? Чи були та порозходились, чи ще й не приходили?

-Сісти лишень тут і собі та відпочити,— промовив го­лосно Пилипко.— Здорово ухоркався, аж піт проймає, сяду та перепочину.

Пилипко вибрав найзручніший пеньок і сів на ньому.

«Ну, та й добряче сидіти: є куди простягти ноги й спиною об віщо обпертись»,— подумав Пилипко, простягаючи на­труджені ноженята й прихиляючись головою до товстої де­ревини.

Йому було так хороше. Холоду він не почував, руки й ноги терпли-німіли, неміч чи сон колихав його стиха…

-Відпочину та й знову піду, хоч світом доб’юсь до хреще­ного батька. Докажу-таки матері, що Мороза її не злякавсь. Не страшний він мені, хоч спершу було наче страшно. А те­пер… ні… не боюсь… не страшний.

^Пилипко затих, наче заснув. Що це таке? Він почув, наче що стрільнуло в ньому; голова ходором заходила, посипались іскорки з очей, і разом все перед ним освітилось.

Загорілася вся поляна якимсь сизим світом. Серед того сизого сяйва почали сніжинки ворушитись, почали підніма­тись, вставати. Та які вони невеличкі, тендітні та білі! Личко з мачине зерно, самі з горошину, а рученята та ноженята, наче волос, тоненькі.

-Годі нам спочивать! — загомоніли.— Швидко світ бу­де, дідусь наш прийде. Погуляймо та в довгої дози пограй­мо! — І почали ставати одна до одної спиною.

-Разом! — хтось гукнув.

Руки посплітались, задні посхилялись й передніх підняли вгору; далі передні пригнулись, піднімаючи задніх,— і пішло, пішло. Все кругом колесом так і заходило!

«Та й проворні які»,— подумав Пилипко.

-Буде! Погрілись! — хтось крикнув.— Давай танцюва­ти, нашого гостя дивувати!

-Якого?

-Хлопця малого, що йшов до хрещеного батька поси­пати та присів у нас на пеньку одпочити.

Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Якби-то нам жениха…

Невеличкого, малого,

Хлоп’яточка молодого!

«Дивись, ще й глузують!» — думає Пилипко. А вони кру­гом нього, як той рій, заходили! Крутяться, немов завірюха знялася.

-.Шкода, що немає музики! — знову чує Пилипко.— Де в гаспида  подівся наш музика? Видно, вихилив чимало, стрі­чаючи новий рік, та й заліг у дуплі відпочивати. Ходімо його збудимо…

Декілька пар кинулося ген до дуплистого дуба. Закрути­лися над дуплом та незабаром у ньому й зникли. А ті, що зо­сталися біля Пилипка, заспівали:

Вставай, вставай, п’яниченьку!

Годі тобі спати.

Заграй ти нам на скрипоньці,

Дай потанцювати.

Незабаром з дупла показався чорний цвіркун, на ввесь рот позіхаючи та ногою голову почухуючи.

-Прочумайся, п’янице! Ач, як розіспався! — кричать до нього сніжинки.

-П’янице! — огризнувся цвіркун.— Який я п’яниця? Ви мене напували чи що?

-А від чого ж ти спиш?

-Від чого? Сон найшов!

-Знаємо ми, відкіля той сон!..

-От ти нам заграй, щоб ми потанцювали.

-А плата буде?

-Буде.

-Яка?

-З інею водиця цупка!

-Подавіться ви нею! — скрикнув цвіркун, сплюнувши.

-Ну, годі, не комйзься  та мерщій проспися. Бо як по­вернеться наш дідусь Морозенко, то буде тобі лихая ненька!

-Ви так і звикли про все доводити дідові!.. Цокотухи! Становіться вже, буду грати.

І, надимаючись, він почав:

Цвірінь! Цвірінь!

Якби теплий черінь Та гаряче просо,

То спав би я й досі!

А тут мені холодно,

Жити мені голодно.

Бух!

Піти надіти кожух.

І цвіркун мерщій плигнув у дупло. Всі сніжинки зарего­тались.

-Дивись, які тут дива! — промовив чи подумав Пилипко.

-Ще й не такі побачиш! — хтось до нього обізвавсь.

Це зразу щось як загуде! Тонко та голосно запищало, наче хто в невеличку дудочку заграв:

Це наше Віхало йде Та музики за собою веде! —

скрикнули разом сніжинки й закрутилися серед поляни. За­хитались гілки на високому дереві й почали струшувати з себе іній. То не іній, то ледве примітні білі голенькі хлоп’ята злі­тали з гілок, і кожне, вхопивши за руку сніжинку, почало біля сніжинок крутиться та гопака вибивати. Сніжинки, собі зіп’явшись на пальчики, дрібно ногами вибивали; сухе листя на ліщині надималося, гуло, деренчало; ліщина об ліщину терлась-скрипіла, а вітер поміж гілками так завивав, що в Пи­липка аж у вухах пищало. Сніжинки з інеєм крутилися, зби­валися в купу, і та купа росла, більшала і, наче стовп, під­німалася вгору.

Віхало! Віхало!

Наше любе втіхало!

Прийди ти до нас Звеселити нам час! —

все кругом пищало, верещало, гуло.

Аж ось з’явилося й Віхало. Товсте та кругле, наче здоро­венна копиця, воно десь із-за дерева взялося і, вхопившись за верхів’я гілок цупкими лапастими руками, почало спуска­тися серед поляни. Товсті, як лантухи, його ноги в повітрі гойдалися, снігова одежа на ньому крутилася, лопотіла, а ку- страта [13] голова на всі боки майтолалася.

-Помочі дайте! Помочі дайте!.. Піддержуйте, щоб не впав, бува, я та не забився,— товстим хриплим голосом за­гукало Віхало.

Сніжинки з інеєм ще більше крутилися, стовпом здіймаю­чись угору, і той стовп підвели під Віхало.

-Ху-у! Заморився! — сказало Віхало і по стовпу почало спускатися на поляну.

-Гу-гу-у-у! — загуло Віхало, і все кругом нього закрути­лося.

У Пилипка потемніло в очах, голова кругом заходила, у вухах дзвонило, мов у дзвони, гадки почали меркнути, зни­кати. Його щось хитає, колише.

Засни, засни, мій синочку,

Малая дитино! —

чує він, наче крізь сон, чийсь любий голос. То мати над ним котка співає чи хто інший? Ні, то не матусин голос, то хтось другий над ним нахилився. «Чого ж воно тісно так стало? Хто це на мене таким холодом дише? — плутається в Пилип- ковій голові.— Це ти, дідугане Морозе? Це твої лихі вчинки?»

-На щастя, на здоров’я, на новий рік!..

Загуло в Пилипка у вухах, тисяча свічок засвітила в очах, і він побачив дідугана Морозенка. Здоровенна, наче винниць­кий казан, голова його була закустрана цілим оберемком білого снігу; довга, як помело, борода виплетена з товстих віскряків криги; товсті настовбурчені брови густо покриті білим інеєм, а сіро-зелені очі, наче Волосожари, виблискують холодним світом. Тихо схилився він над Пилипком, поди­вивсь, мов милувався, на його личенько біле, покійне і, світ- нувши хижими очима, приложивсь до теплих ще устоньків Пилипкових своїми холодно-палаючими устами. Не зітхнув Пилипко, не струснувся!.. Все в ньому і кругом нього затихло, покрилося темним холодним спокоєм…

Вже білий світ носився понад землею; надумалось сон­це вставати й послало вперед себе аж два червоні  стовпи.

Стоять вони    на краю неба, піднялися високо вгору,буяють своїм червоним світом, пророкують людям щось лихе на сьо­годні…

-На щастя, на здоров’я, на новий рік!..— почулося Катрі крізь сон.

Вона кинулась, одкрила очі та й не стямилася. Де лежав Пилипко, тільки його слід: чорніє діряве ряденце, бовваніє прим’ята подушка.

Вона миттю стрибнула з печі додолу й побачила табун посипальників, що товпилися біля порога.

-Ви не   бачили Пилипка? — питає.

-Ні…—            поторопіли ті.

-Боже  ж мій, боже! — вдарилася  у  телеси Катря.—

Він таки не злякався, не послухався — пішов!

Та, вхопивши наопашки кожушанку, як навісна, помча- лася з хати. Хлопчики постояли трохи і, здивовані, пішли собі далі.

А куди це? Куди це так швидко? — гукали до неї з дворів селяни, дивуючись, що Катря так зарані й так прудко біжить вулицею.

Не дослухалася вона до того допитування, вона навіть не бачила нічого перед собою, окрім одного Пилипка.

-Пилипко!.. Сину мій!.. Синочку!.. І куди ти пішов по такому лютому морозу?.. Куди ти знявся по такому скаже­ному холоду?..— гукала вона на бігу, думаючи, що це гукан­ня раніш від неї добіжить до сина, подасть йому звістку, як побивається за ним його мати!

Вітер подихав проти неї і геть односив назад Катрин не­стямний лемент.

Не донявши гуком, вона надолужила бігом. Аж мерзла земля гула під нею, так вона мчалася! В грудях дух затинав­ся, серце як не вискочить, билось, а вона неслася! Вона не потурала ні на що. Хіба вона дише для себе! Хіба серце б’ється для неї? Хіба не все одно, коли те й друге стане, як його на світі не стане? І чому вона не птиця? Чому в неї не виросли крила? Стрілою б вона пустилася навздогінці, рябцем би впала, де його спіткала, сизим орлом підхопила на свої крила і миттю додому примчала!.. Та ба! Нема в неї крилець… Хай же одбувають за все ноги!

І Катря не жаліла своїх ніг: скільки хапало духу, мчала- ся, спотикалася об груду, падала в високі кучугури снігу і, викарабкавшись, знову неслася далі та далі.

От вона вже й біля лісу. Ось і в ліс вбігає. Бита дорога по­слалася вправо. А то чий слід верне наліво? На чистім снігу свіжий слід малої ноги. Катря, як вкопана, стала. «Невже це Пилипчин слідочок? Збилось уночі з шляху? — вдарило Катрі в голову.— Та невже ж то? — скрикнула вона, не знаю­чи, що їй робити: чи йти по шляху, чи вернуть по сліду.— А може, воно далі й на шлях натрапило? Піду по сліду»,— подумала Катря і, наче п’яна, хитаючись, тихо поплелася свіжим снігом у гущавину лісу.

Ясне сонце почало підніматись десь далеко за лісом, і його червоний світ слався в лісі по снігу, а на опушених інеєм ви­соких гілках стрибало його ясне проміння, висвічуючи то жовто-зеленими, то червоно-синіми іскорками. Наче зачаро­ваний велетень, стояв ліс, опушений ввесь інеєм білим, при­критий і пронизаний наскрізь сонячним сяйвом. У ньому було тихо; холодне повітря від лютого морозу, здається, загускло, ані ворухнеться — чисте, прозоре, спокійне.

Хто втерпів би не зостановитися, щоб налюбуватися тією чарівною красою?

Отже Катрі байдуже про те! Не до того їй, щоб чим милуватись на світі. Вона тієї чарівної краси не примічає та й не бачить. Вона вбачає тільки свіжий слід по снігу і боїться його загубити. Чорною марою тиняється вона по тому сліду, хиляє то направо, то наліво, куди він поверне, їй навіть не западає в голову, до чого він доведе; вона тільки одного бажає — швидше, хутчіше знайти свого Пилипка!

Он слід ріжеться прямо на кущ ліщини. Ні, не в кущ він пішов, а повернув поза кущем. Чмелена Катря за ним повертає й опинилась серед невеликої круглої поляни.

Бистре око її не помилилося, вгляділо зразу, що Катрі треба, і вона, як стріла, полинула до пенька, на котрому сидів Пи­липко, прихилившись до дерева головою.

— Пилипку!.. Синочку мій! — нестямно скрикнула Катря і вхопилася за нього.

Палючий огонь не опік би так боляче їй рук, як опекло їх хо­лодне Пилипкове тіло!

У Катрі перед очима дим закурив, запекло біля серця, го­лова кругом заходила. Якась невиразна думка знялась в її голові, проплазала гарячим мозком та там і заколіла.

Опукою  повалилася Катря біля сина та вже більше й не під­водилась. У неї од нестямки розірвалося серце…