Моральна краса української дівчини. Українська земля. Чарівна, неосяжна, велична. І на цій землі живуть загадкові і напрочуд гарні жінки. З давніх- давен славляться вони працьовитістю, вмінням господарюва­ти й виховувати дітей, виділяються красою зовнішньою й душевною, силою почуттів, вірністю у коханні й моральною чистотою.

У п’єсі І. Котляревського “Наталка Полтавка” вперше з’яв­ляється реалістичний образ української жінки. Перед нами виникає образ українки, яка причаровує своєю глибокою ду­шевною красою, красою внутрішнього світу, великою поша­ною до матері, до старших, своєю працелюбністю, дівочою чис­тотою, скромністю і відданістю коханню. Ще на початку п’єси Наталка дає собі самохарактеристику:

Не багата я і проста, но чесного роду,

Не стижуся прясти, шити і носити воду.

І ці слова підтверджуються вчинками дівчини, словами її знайомих.

Пан виборний, односелець Наталки, з великим захоплен­ням вигукує: “Золото — не дівка!..” Він наголошує на її працьовитості: “Яка трудяща, яка рукодільниця”. Всі матері в селі ставлять у приклад Наталку своїм дочкам, а возний вважає її “найкращою зо всього села і всіх приКосновенних околиць дівицею”.

Звичайно, що найкраща дівчина в селі не залишається поза увагою чоловіків. До Наталки постійно сватаються і дяк, і волосний писар, і підканцелярист, а вона всім відмов­ляє, бо глибоко кохає Петра. Чотири роки жде не діждеться дівчина повернення свого милого. Свої почуття вона виливає в пісні, а потім з щирістю і схвильованістю вигукує: “Пет­ре!.. Я тебе любила і тепер люблю! Нехай глянуть мої очі на тебе іще раз і навіки закриються…” Які душевні переживан­ня! Яка сила кохання! Перед нами постає вірна, щира і ніжна душа української дівчини. Яка благородна натура у Наталки! Адже не кожна дівчина зможе кохати і чекати хлопця чоти­ри роки, не отримуючи жодного листа. Наталка ж вірить у повернення коханого, залишається йому вірною. Не можуть захопити її ніякі багатства та обіцянки.

Мати, по-своєму розуміючи щастя дочки, вмовляє її вийти заміж за якогось багатого чоловіка, покращити її життя хоч на старість. Вона виховала свою дочку доброю, чесною і працьовитою, тепер вона може відпочити, переконавшись, що доля дочки вже влаштована. Коли до дівчини сватається возний, мати стає на його бік. Наталка ж захищає свою гідність, розуміючи, що шлюб з матеріального розрахунку не принесе їй щастя, бо, ставши дружиною багатого, вона “буде гірше наймички, буде кріпачкою”. Донька відповідає матері, що краще посивіє дівкою, ніж вийде заміж за того, до кого не лежить серце. У цих словах основне Наталчине правило: жити за голосом серця, не допускаючи ніякого компромісу з совістю. Сім’я для цієї дівчини — єднання двох люблячих сердець. Та постійні дорікання і сльози надломлюють На­талку, і вона задля спокою неньки подає рушники возному. Ні, це не зрада Петрові, це самопожертва заради матері. Цей крок звеличує дівчину в наших очах, розкриває внутрішню красу героїні.

Поряд з ніжністю і гідністю в Наталці живе рішучість і сміливість. Коли несподівано повертається Петро, вона без вагання вступає в боротьбу зі звичаями, зі своїм женихом возним. Любов Наталки така велика і чиста, що дівчина не звертає уваги на погрози і сміливо кидає всім в обличчя: “Окрім Петра, ні за ким не буду. До цього мене ніхто силою не принудить…” Нас зачаровують енергійність, розум і напо­легливість цієї людини.

В образі Наталки Котляревський оспівав кращі риси ук­раїнок, їхню духовну красу. Дівчина не порушує селянських моральних законів, які формувалися протягом століть. Тур­бота про свою дівочу честь, про честь сім’ї, відданість тому, кому дала слово, моральна чистота його героїні будуть при­ваблювати ще не одне покоління читачів, тому що в ній втіли­лися віковічні моральні цінності, що не вмирають ні в які часи. Кожне нове покоління прагне збагатити власний досвід, віднайти моральні взірці кохання, людської краси, благород­ства, спираючись на здобутки предків.