Монолог Ребекки. Неможливо без жаху розповісти, що відчуваєш, коли сидиш біля вогню. Ви запитаєте, як це можливо заживо кинути людину у вогонь? Просто треба знати закони середньовічної Англії. Згідно з цими нелюдськими  законами, що тримаються на забобонах і неосвіченості людей, мене звинуватили у чаклунстві і присудили до спалення на вогнищі.

А ким насправді я була?

Я Ребекка, донька Ісаака з Йорка, дівчина з народу. Я поважаю працю, працьовитих людей, зневажаю пихатих ледацюг. Я відверта, моя душа щедра і відкрита  вмію віддано кохати. Моїм коханням, на жаль, без взаємності, став син Седрика і юний лицар Айвенго. Він представник відомого всім і шанованого роду. Чіп я порівняно з ним — дочка єврея Ісаака з Йорка, і він — Айвенго — людина блалагороднішої крові? Звісно, розраховувати мені на взаємність було безглуздо.За традиціями того часу він не міг зі мною одружитися, навіть якби захотів, і я в найкращому разі могла бути тільки коханкою цієї знатної людини. А для мене це принизливо.

Проте моїй родині заздрили. Мій батько був діловою людиною, він успішно ти свої справи, був багатим, і феодали, що нас оточували, йому та, очевидно, й мені заздрили. По-перше, мені всі казали, що я справжня красуня, мене кохав храмовник. По-друге, я мала неабиякі здібності — вміла зцілювати людей. Мені неважко було згадати уроки Міріам, найкращої лікарки мого народу, коли Айвенго потребував допомоги. І хоча розраховувати на взаємність з боку Айвенго мені не доводилось, моя родина піклувалася про нього.Ми подарували йому першокласного коня і міцні, красиві лицарські обладунки. Всім відомо, що гарний панцир коштував три або чотири хутори з усіма працівниками та начинням.

Тепер ви розумієте, чому мене вважали чаклункою. Це була заздрість обмежених людей. Вони не могли зцілювати, як це робила я. Мабуть, мій хист був справжнім дивом, і це диво дарував мені Бог. Що ж до Айвенго, він виявився Лицарем і великої літери. Колись я врятувала йому життя, а тепер він на добро вирішив відповісти добром.

За законами часу мене міг врятувати від жахливої смерті на вогнищі лише лицар. Перед моєю стратою герольд оголосив: «Слухайте!.. Ось перед вами добрий лицар, сер Бріян де Буа-Гільбер, ладний вийти проти першого-ліпшого лицаря шляхетної крові, що схоче битися з ним як захисник єврейки Ребекки». Здавалося, моє життя йде до кінця — лицаря-захисника не було. І зненацька моє серце щось відчуло. З’явився, захекавшись, лицар, який сказав: «Я Вільфрід Айвенго». Його потенційний супротивник змінився на обличчі. Він неодноразово зазнавав поразки від Айвенго. Бріян намагався уникнути бою під приводом, що Айвенго слабий, кінь його ледве тримається і не в кращій формі. Айвенго сказав Бріяну: «Пригадай арену в Акрі, пригадай турнір в Ешбі, пригадай самохвальні свої слона в родервудських стінах і те, як ти заставив золотого свого ланцюга проти моєї реліквії, що ти битимешся з Вільфрідом Айвенго за втрачену свою честь. Присягаюся тією реліквією, я знеславлю тебе як боягуза, хрестоносця, по всіх європейських дворах…» Отже, Бріяну де Буа-Гільберу нічого не залишалося, як погодитися на бій.

Засурмили сурми, і лицарі помчали щосили. Як і припускати ті, що зібратися, виснажений кінь Айвенго впав, і, здаватося, доля славного лицаря вирішена. Єдине, що він встиг зробити перед падінням, ледве доторкнутися списом до Буа-Гільберового щита. І, на диво присутніх, від цього дотику супротивник хитнувся в сідлі і упав додолу — він помер від розриву серця, а вірніше — від страху. Справді, це суд Божий! Ось і судіть, чаклунка я чи ні. Якщо Божа кара — чаклунство, то нехай я буду чаклункою.

Відтепер смерть мені не загрожує. Я вільна.