МОМЕНТ

«Було це навесні… Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілува­лось… З ким? А з небом, з вітром, з сонцем. Пахло ростом, народжен­ням, щастям руху і життя, змістом сущого… А я, мої панове, їхав з моїм контрабандистом Семеном Пустуном до кордону. І той кордон я мусив неодмінно у той же день перейти, не ждучи навіть ночі. Але коли я сказав це Семенові, він мовчки-понуро озирнув мене, знехотя посміхнувся й, одвернувшись, сердито крикнув на коняку.

А Семен цей, треба вам сказати, був «парнишка» дебелий, «гвар- дійонець», як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і навіть, коли ло­вили його «харцизники», не мінявся, тільки ще більш насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно якось біліли губи».

Оповідач сказав, що неодмінно мусить сьогодні бути на тому боці. На що Семен сказав, що можуть убити. Та оповідач мовив, що його не вб’ють. Доїхали до кордону. Оповідач спитав Семена, чи він поведе його зараз. Але Семен відповів, що ще хоче пожити на цьому світі. Потім Семен спитав, чи правда той хоче йти зараз. Оповідач відповів, що так. Семен звелів йому лягати у возик, й накрив ковд­рою. Куди їхали вони – невідомо, але їхали довго. Зупинились біля якоїсь повітки. Семен звелів йти туди і чекати на нього.

«Одчинивши двері, я ступив до неї… і від несподіванки закам’я­нів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа… — уявіть собі!..— сиділа панна. Сама настояща, городська панна, в гарнень­ких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом’яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зля­каної лані, променисті, чисті, великі. Я рішуче нічого ніколи не мав проти гарненьких панн, але в повітці, на соломі, в подвір’ї контра­бандиста… Я мусив почувати себе ніяково».

Оповідач спитав дозволу увійти й зацікавлено поглянув на жінку.

«В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над ву­хом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед. В повітці було темнувато, пахло вогкістю, шкура­ми, зіпрілою соломою».

Вона теж переправлялася за кордон.

У двір швидко ввійшов якийсь дядько, покликав Семена й по­спішно, таємниче почав щось тому говорити, часто поводячи очима до повітки, до поля, до села. Семен понуро стояв і слухав, спустив­ши вздовж тіла руки.

Раптом панна засіялася.

«Ах, якби ви знали, який сміх у неї був! А сміх є дзеркало душі.

— Боже мій, як я вбралася! — скрикнула вона і, швидко встав­ши, почала знімати соломинки, які, мов золоті прикраси, висіли круг її сукні й хиталися. — Знаєте: я вже два дні тут лежу, в оцій повітці! — засміялась вона до мене. — Ій-богу! Все чогось не можна йти. А тут гарно, правда? Наче індійський вігвам, чи як то у їх зветь­ся? Мені дуже подобається. Сумно тут якось. Семен мені їсти сюди носив. Тільки трошки вже нудно стало. Ну, нічого, будемо тепер вдвох нудитись. Правда? Тільки слухайте: що ви стоїте так, знімай­те з мене солому. Гарний кавалер!

А мені, признатись по правді, хотілось би ще більш обсипати її цими соломинками, які так через щось були до лиця їй».

Увійшов Семен і сказав, що треба зараз тікати. Стражники тру­сять уже товаришів. Панні він теж наказав тікати разом із оповідачем.

* — О, тільки не стражникам в руки! — раптом зірвалась панна з місця й прудко, твердо заходила по повітці. — Тільки не це! Тільки не це!.. У вас револьвер є? — вмить зупинилась вона передо мною. Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, сталеві, темні. Дитя­ча нижня губа тісно стислася з другою, і, здавалось, вона держала голку в цих губах. Вся вона стала якась туга, тверда. Я вийняв ре­вольвер і дав їй.

-А стріляти ви вмієте? — хмуро й тихо спитав я.

-Убити себе зумію, — муркнула вона злісно й, розстібнувши кофточку, засунула на груди револьвера».

Вони пішли лісом, туди, куди вказав Семен. Йшли довго, інко­ли зупинялись, ховались від підвод, що проїжджали десь поблизу. Сміялися та розмовляли.

« Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалось, ми дав­но-давно колись разом жили десь, потім розлучились, а тепер знову зійшлись.

Віз наближався… Ось уже порівнявся з нами. На йому сиділо троє дядьків з довгим, аж до плечей, волоссям і в капелюхах, похо- жих на перевернені догори ринки. Двоє з них сиділо, поспускавши ноги через полудрабки, а третій поганяв. Вони всі пильно подиви­лись на нас і пробігли далі…

Рішуче, я знав її, — ми десь жили разом. Може, вона була ко­лись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, алеязнавїїдавно-давно».

«— А знаєте, мені чогось зовсім не страшно… Цікаво тільки дуже… — здивовано посміхнулась вона. Я глянув на неї. Надзвичай­но гарна була вона тоді. І, пам’ятаю, в грудях мені сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулості, знаєте, така хвиля, яка буває, коли ви несподівано, від нудьги, заходите в храм, і вас охоп­лює, разом з хвилею звуків, ціла хмара асоціацій, почувань, і ви почуваєте, як вам стає безмірно журно, тепло, затишно.

-Знаєте, ви надзвичайно гарні зараз! — проти волі вирвалось у мене.

Вона злегка почервоніла, очі ласкаво глянули на мене, й вона засміялась:

-Я не знаю, що треба сказати на це…

Нам обом стало якось радісно-ніяково, і ми мовчки швидше пішли до лісу».

Стіна була вже зовсім поруч. Залишалося тільки зійти з дороги, перейти вузеньку нивку жита — і опинишся в лісі.

Раптом панна зупинилася, протягнула оповідачеві адресу і по­просила, якщо її вб’ють, написати так: «Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя». Той пообіцяв зробити.

Вони опинилися у лісі. Сіли, щоб роздивитись, куди йти далі.

«Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям.

Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохан­ня, народження, росту. На блідих квіточках кущів діловито гуділи бджоли; тукав дятел десь угорі; дві пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивлялись на нас і несподівано зливались в обіймах. Літа­ли сплетені коханням метелики або в щасливому безсиллі сиділи на листку й поводили вусиками. В траві парами кишіли кузьки. Одбувався великий, прекрасний процес життя.

Люблю я цей процес у лісі, в полі! Чистий він, не скалічений цими моралями людей, не заслинений лицемір’ям похоті, силь­ний, одвертий, простий. Люблю цих кузьок, пташок, цих малень­ких, несвідомих протестантів проти лицемір’я старшого брата сво­го — людини».

Він намагався обійняти Мусю, пригорнути до себе, поцілувати, але вона відсторонилася, сказала, що вже треба йти.

Вони пішли далі, і, чим більше йшли, тим більше він ставав впевнений, що їх вб’ють.

«— Дайте руку… — прошепотіла Муся. Я глянув на неї. Вона була бліда. Очі горіли напруженням і були великі, прекрасні.

«Так, як вмирають ті, що дуже люблять життя», — згадалось мені. Я стиснув їй руку, вона мені, але зараз же й забули про себе і знову пірнули в це наближення, в це чекання, в цей майже незалеж­ний від нашої свідомості велетенський протест наших істот».

Десь попереду був просвіт. Вони почали повзти. Зупинялись. Знов повзли. Поки не дісталися тієї межі.

«Так! Два стовпи — один проти другого, один наш — великий, незграбний; другий, з того боку, — менший; обидва — з орлами, обидва — рябі. Круг їх таємна порожнеча… Та чи порожнеча ж? А мо­же, десь, тут же, стояла коло їх людина, і порожнеча тільки ждала, щоб перетворитись в дикий галас смерті?

Я озирнувся до Мусі. Вона теж підвелась і напружено дивилась вперед.

-Тут! — хитнув я головою. Потім нахилився до неї, міцно взяв за руку і прошепотів; — Прожогом вперед! На крик і вистріли не зупинятись! Все одно… Ну!..

Я випустив руку її, зігнувся і кинувсь вперед. Хруснули гілки, але, здавалось, зашумів весь ліс, замиготіли стовбури, вдарив світ, в очах промайнула картина якоїсь довгої, рівної просіки, і разом хтось десь крикнув, поперед мене вибігла постать Мусі з поверне­ним вбік блідим, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збо­ку, крикнуло, знов вибухнув постріл, виринув під ногами якийсь рівчак, лишивсь позаду, блиснула нога Мусі-, якісь кущі, вітер в вухах. І щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повітря гір, як могучий потік. Летіли, озираючись, блис­каючи очима. А за нами понуро одсувалась назад стіна лісу, одсувався наш сон, кошмар, наша таємна вогкість смерті.

Муся зупинилась. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безум­ним щастям побіди, побіди життя.

-Єсть! — гордо, дико вирвалось у неї, дивлячись назад. —- Єсть! — повторяла вона, задихаючись. Свитка високо здіймалась їй на грудях, серпосхожі пасма темного волосся розвівались, губи гор­до розкрились і пашіли жаром щастя. — Єсть! — раптом високо підняла вона руки і, обвивши ними мою шию, жагуче-скажено при­тулилась до мене.

«Єсть!!» — крикнула вся моя душа, вся істота моя назустріч їй.

Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, якийзміта все сміття «нетреба», «неможна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народ­ження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі.

Раптом вона одірвалась, подивилась на мене затуманеними очи­ма. Злилася знов з моїми жадібними устами і знову одірвалась…

Довго сиділи так. Чогось не говорилось. Дихання ставало рівніше. І непомітно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилась кудись вперед».

Потім вона сказала, що треба прощатися.

«— Наше… наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене?

Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одри- висто-напружено говорила:

— Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Зна­чить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут… — Вона показала на серце.

І, криво посміхаючись, дивилась на мене великими благаючи­ми очима підстреленої лані…

Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щастя. Наді мною синіло небо, і сонце палило Мою похилену непо­криту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни.

Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі».