За спогадами сучасників, Микола Куліш дуже обережно поводився зі словом, не терпів використання «не тих слів», а українську мову знав дуже добре і високо цінував її, стверджуючи, що таких багатих та соковитих мов, як його рідна, дуже мало в світі. І дуже обурювався, коли українську мову калічили неправильною вимовою, призначали для хатнього чи провінційного вжитку, надмірно використовували іншомовні слова. Усі ці штампи та мовні кліше були потрібні для того, щоб у новому, побудованому більшовиками суспільстві, існували люди-пристосуванці, без власної думки та волі.

Нова влада, яка у 20-ті роки почувалася не дуже впевнено, спираючись в основному на російське населення, активно проводила політику поповнення своїх лав новими українськими запроданцями. «Міщанство і українізація» — стало популярним гаслом у ті часи. На зламі 20—30-х років уже було зрозуміло, що політика українізації згортається, а міщанство стає войовничо-самовдоволеним. Тому й пише Куліш комедію «Мина Мазайло», де розвінчує цю тему. Українізація, що велася з 1923 року, як рентгенівське проміння, висвітила прогнилість цього питання, показала, наскільки українське суспільство готове бути Україною.

Мокій – палкий прихильник українізації. Головний герой п’єси Мина поспішає змінити своє «невдале прізвище» на «благородне» російське, бо в його свідомості міцно вкоренилося, що українське — то «третій сорт».

Страждає Мина ще й через те, що його син Мокій вдарився в «українські фантазії», він не тільки проти заміни прізвища, а хоче ще й додати до Мазайла прізвище Квач, бо його дід був його носієм. Спочатку Мокій зворушує читача своїм щирим і трохи кумедним за формою захопленням рідною мовою. Але щось у його комсомольському ентузіазмі є таке, що змушує насторожитися: може, запаленість ідеєю «всесвітньої нумерної системи»? Мовляв, навіщо взагалі якісь прізвища, нехай «кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера…»

Переполох, який учинився в родині Мазайлів, був пов’язаний лише з тим, що Мокія відвідав «дур український». І саме він спонукає до кардинальних дій членів родини. Починається гра на виживання. Наприклад, граючи на Мокієвих уподобаннях, Рита тонко й логічно розрахувала: треба умовити подругу Улю, щоб вона допомогла закохати в себе Мокія, а той покине українофільські уподобання й національні симпатії. Згодом перипетії комедії розвиваються таким чином, що Уля й Мокій міняються місцями: дівчина захоплюється юнаком, він — українською темою: «Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день».

Читаючи п’єсу, починаємо розуміти, що й українці можуть бути різними. Хоча б узяти того ж Моку та дядька Тараса. Вони обидва українці, але українізацію сприймають по-різному. Мока робить усе, щоб буцімто полегшити та прискорити цей процес, а дядькові Тарасові це не подобається, він каже: «їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було…» Різниця між ними в тому, що старий нічого не хоче міняти, бо він усього боїться. А Мока навпаки прагне змін. Постає просте питання: для чого ці баталії з переміною прізвища? На мою думку, проблема дійових осіб у тому, що вони піклуються тільки про форму, забуваючи про внутрішнє, про зміст. Так, Мокій зовсім не розуміє своє призначення, його «битва» за прізвище лише фатум, бо вшанування пращурів, любов до свого роду жодним чином не залежить від того, як називається людина. Треба оцінювати її за вчинками, ставленням до інших. Коли ми промовимо слово «квітка», хіба перед нами з’явиться квітка? Певно, що ні. А наш герой чомусь вірить, що, назвавшись якимсь красивим прізвищем-додатком, він стане іншим, красивим і привабливим для інших.

Давайте перестанемо втішати себе тим, що тональність нашої мови заворожує іноземців, а будемо просто вивчати її, щоб добре нею володіти і мати задоволення, користуючись нею у повсякденному житті.