МІСТО

Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є: як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє.

Талмуд. Трактат Авот

Як можна бути вільним, Евкріте коли маєш тіло?

А.   Франс. Таїс

Частина перша

Здавалося, далі пливти нікуди: з усіх боків Дніпро оточували береги. Однак пароплав завернув, і попереду простягнулась довга смуга ріки.

Степан стояв на палубі корабля. Він із сумом оглядав береги. Село, що було перед його очима було дуже схоже на те, що він покинув — на його рідне село. Можливо, він більше не побачить жодного села…

До нього тихо підійшла Надійна. Він зрадів. Дівчина була з того ж села, що й він, і так само їхала вчитися до Києва. Втім, вона мала, де жити у місті, а батьки обіцяли висилати харч та гроші. У Степана ж був лише лист від дядька до знайомого крамаря.

Разом із ними плив студент-сільськогосподарник Левко — з їхнього ж села. Він навчався у місті вже два роки. За цей час він цілком виробив і’оформив головний закон людського існування. З революційного гасла: «хто не робить, той не їсть» Левко вивів собі категоричну тезу: «хто не їсть, той не робить» і прикладав її до вся­кого випадку й нагоди.

Надійна жваво розпитувала Левка про місто, а коли нарешті діста­лися до Києва, із захопленням роздивлялась навкруги, поспішаю­чи приєднатися до галасливого натовпу. Степан не розділяв її ра­дості, кажучи, що все це «від жиру».

Попрощавшись із друзями та узявши адресу Левка, Степан по­прямував до Подолу, де мешкав крамар — Лука Демидович Гнідий. Той зустрів хлопця не дуже привітно, змусив довго чекати біля воріт, після чого повів до сараю, промовивши: «Отут перебудете… Вам же не надовго». Сарай виявився маленькою столярнею. Спати довелося на голих дошках, поруч із коровами. Такого приниження він не чекав!

Прокинувшись вранці, він поснідав та вирушив у місто. Він хотів влаштуватися на роботу, але прийшовши до голови управи, зрозумів, що у Палаці праці йому нема на що сподіватися. Зайшовши у видав­ництво, він остаточно впевнився в тому, що в інших установах на нього також чекає образливий прийом. Тож сподівання знайти роботу були марними. Геть спустошений, повернувся він до комірки.

Степан згадав про своїх односельців. Спогади про Надійну зво­рухнули шось у його серці. Одне ім’я її було Надією. Хай лише вона схилиться до нього — і удвох вони все подолають!

Потім хлопець знайшов адресу Левка і завітав до товариша. Його помешкання було чистим та затишним, а хазяї — дуже привітні. Прощаючись, Левко кликав Степана заходити до них.

Степан ішов вечірнім Києвом — крізь натовп міських мешканців. «Ось вони — горожани! — думав він. — Крамарі, безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах! їх треба вимести геть, розчавити цю розпусну черву, і на місце їх прийдуть інші».

Хлопець блискуче здав іспити. Хоча чомусь у душі залишився незадоволений з цього.

Хазяїн дозволив Степанові залишитись, якщо він доглядатиме за коровами й допомагатиме по господарству. Спати він мав на кухні. Хлопець погодився: адже за інше житло треба було б платити, а так на зекономлену стипендію він міг купити собі пристойний одяг.

Він пішов до Надійки, яка мешкала разом із двома подругами. Йому було смутно, бо хотів скоріше побачити дівчину, й важко — бо він покохав її.

В Надійки зібралася компанія юнаків. Вони вирішили йти ра­зом на літературну вечірку. Степан із заздрістю слухав письмен­ників, які зачитували свої твори, і почаів мріяти про те, щоб самому також стати автором.

Степан написав оповідання — про свою стару, пощерблену брит­ву, що немилосердно скубе його, коли він робить свій туалет. Довго думав, вигадуючи собі звучне ім’я, як це роблять письменники, потім намагався уявити собі розмову з редактором. Нарешті зва­жився понести свій твір знаменитому критику. Проте той не схотів навіть розмовляти з хлопцем, сказавши, що дуже зайнятий.

Ображений і принижений, Степан пішов до Надійки. Дівчина зустріла йогояривітно. Вони пішли до Царського саду. Надійка роз­повідала про перші лекції в інституті, була веселою і щасливою. Але ця веселість дратувала хлопця. Він грубо схопив її за руку. Він по­чував свою владу над нею і хотів, щоб вона корилась. Можливо, він навіть вдарив би її, коли б вона надумала сперечатись. Але вона по­кірно пішла.

Втім, цього було замало, і Степан почав викрикувати звинува­чення, мовляв це через Надійну він зазнав такого приниження.

Степана мучили спогади про Надійну. Ця дівчина, що ще недав­но так його вабила, враз стала його кошмаром, його кохання вияви­лось фальшивим. Він лютував, маючи себе за обдуреного. Він зціплю­вав зуби й зухвало шепотів: «Не я, так другий».

Степан познайомився із сином господарів Максимом — куль­турною, освіченою людиною, який зазнав розчарування у коханні. Він два роки тому скінчив інститут, що Степан тільки збирався по­чинати. Тепер Максим служив у шкіртресті і був непоганим бух­галтером.

Максим дав Степанові деяких книжок зі своєї бібліотеки і по­хвалився тим, що писав оповідання. Хлопцеві стало соромно і він вирішив наступного ж дня узятися до науки. Треба було піти до інституту, про який останнім часом він навіть не згадував. Проте заняття вже давно розпочалися.

Та цієї ночі з ним трапилась несподівана подія, яка надовго схви­лювала його душу. Вночі до нього прийшла господиня — Тамара Василівна. Вона обіймала та цілувала хлопця, який остаточно не міг зрозуміти, що з ним відбувається. Вранці його переповнювали супе­речливі почуття: він то у захваті згадував минулу ніч, то розлючу­вався, називаючи господиню повією. Втім, побачивши Тамару, він сам попросив, щоби вона приходила ще. Вона стала приходити до нього. Господиня жалілася Степану на своє нещасливе життя. Одно­го разу Максим довідався про все. Між хлопцями виникла бійка, після якої син господині пішов з дому.

Степан сумлінно вчився. Не було дня, щоб він пропустив лекції. Коли наблизилась сесія, він зрозумів, що українська мова йому дається не дуже. Тоді він засів за підручники, що їх узяв у бібліо­теці, і швидко все наздогнав. Іспити він склав дуже добре. Профе­сор був задоволений і почав розмову з хлопцем. Тоді з’ясувалося, що теперішнє становище студента майже жалюгідне. Професор вирі­шив допомогти Степанові і написав листа з рекомендацією до голо­ви лекторського бюро. Хлопець почав викладати українську мову на курсах. Проте йому довелося купити відповідний одяг.

Матеріальне становище хлопця покращилося, і він пішов від своїх господарів до кімнати, яку запропонував Борис, товариш Максима.

Познайомившись на курсах з поетом Вигорським, якого він ба­чив на літвечірці, Степан невдовзі потоваришував з ним.

Частина друга

Тепер Степан не скаржився на матеріальну скруту. Він пішов з інституту й узяв більше лекцій на курсах. Він вивчав іноземні мови: англійську та французьку. Крім того, займався вправами за систе­мою лікаря Анохіна, щоб набути стрункості думок та відчути епіку­рейську радість. Кімната, яку він знімав, стала здаватися йому за­малою — тож він перебрався у більше житло.

Степан написав кілька оповідань, а Вигорський, який мандру­вав у той час Україною, відправив їх у журнали.

Хлопець був щасливий: його мрія здійснилася, він став справжнім письменником.

Радіючи, Степан пішов у кафе, на концерт, накупив багато лоте­рейних квитків (щоправда, нічого не виграв). Цього ж дня він по­знайомився із Зоською. Дівчина дуже сподобалась йому. Він водив ‘її у кіно і театри, дарував квіти та цукерки, поки не домігся її при­хильності.

Одного разу в ресторані Степан зустрів Максима, який перетво­рився на справжнього розпусника та пияку.

З одного журналу хлопцю надіслали листа, в якому пропонува­ли гонорар і замовляли писати іще. Він став друкуватися, а пізніше прилучився до дискусій молодих літераторів.

Нарешті до друку ухвалили його першу збірку, за яку було за­пропоновано гонорар 350 карбованців. Збірка вийшла під ім’ям Стефан Радченко.

Трохи згодом Степан вже набув деякої ваги в літературних ко­лах, і, заходячи, міг уже почути приязний вигук: «А, от і Радченко!» А з часом він навіть отримав посаду секретаря в журналі. Його канди­датуру було ухвалено, як нейтральну особу, на яку можна було би впливати. «Новий секретар був з усіма незмінно й спокійно ввічли­вий. Він був певний в обіцянках, точний у словах, прекрасно розумів, що кому можна й треба сказати в літературній, завжди важкій атмос­фері, силкуючись в міру змоги бути добрим вентилятором».

Борис одружився з Надійною. Коли Степан довідався про це, йому чомусь стало прикро. « Гидким злочином уявлялось йому обер­нути блакитнооку Надійну в куховарку, прибиральницю, в охорон­ця пісного добробуту молодого міщанина».

Якось у пориві почуттів він запропонував Зосьці вийти за нього заміж. Дівчина дала згоду. Але вдома Степан добре обміркував це питання, уявив, як хтось буде постійно зазіхати на його час, зро­зумів, що романтика побачень швидко перетвориться на прозу бу­денного життя — і вирішив припинити стосунки з Зоською. Він сказав їй про це на вечірці і одразу ж почав зухвало залицятися до інших жінок. Через деякий час він почав зустрічатися з актрисою Ритою, що приїхала до батьків з Харкова.

Молодий письменник вирішив написати великий твір — про лю­дей. І навіть з легкістю написав перший розділ. Але на цьому його на­тхнення скінчилося — скільки не змушував себе, нічого не писалося.

У розпачі хлопець пішов до Зоськи, збираючись помиритися з нею. Але із жахом дізнався, що Зоська отруїлася і померла.

Степан жив тепер у кімнаті в семиповерховому будинку з ліфтом. Він умеблював її на свій смак, але все одно усе там здавалося йому чужим. Молодий письменник нудьгував.

Одного разу Степан зустрів Левка, який їхав працювати на Херсонщину. Тут, у великому місті, йому все було чужим — і люди, і життя! Хлопець пригадав рідне село, степ, рідних та друзів, і ви­рішив, що і йому треба їхати звідси.

Завітавши до Надійки, він не впізнав колишньої коханої: перед ним була гладенька міщаночка, що чекала на дитину. Вона розмов­ляла з хлопцем «прикро, певно, погордо». Спершу Степана охопив гнів, але згодом він заспокоївся і пішов прогулятися вулицею. Тут він зустрів красуню Риту. Ця зустріч здалася йому щастям і розра­дою. Прощаючись, вони пообіцяли один одному зустрітися наступ­ного дня. Степан побіг сходами, не чекаючи ліфта, у квартиру, відчи­нив вікно й послав місту, що прослалося внизу, свій поцілунок.

Потім молодий письменник сів за стіл і почав писати свою повість про людей.