МИШКА

(Стислий виклад)

Була собі мишка. Така, як і інші: сіренька, маленька, кінчасті вушка, довгий, гладкий хвостик. В самім кутку хати, де нога від ліжка щільно притикає до стіни, мала вона не розкішну, але без­печну нору. Ніхто з людей не заглядав туди.

Люди — це дуже цікаві сотворіння! Мишка боялася людей і ви­ходила зі своєї норки лише тоді, коли у хаті нікого не було видно. Тоді вона висувала голівку, зиркала направо й наліво, і скоренько бігла на подвір’я, а потім на поле — до своїх сестер з міста. Ці були дуже бідні: худі, голодні, миршаві. Вони розказували, що тепер у них в городі страх погані часи. Люди не мають що їсти, а про миші, то вже і не згадуй, «…кажуть, війна. Люди людей мордують, не ма­ють часу працювати на хліб…»

На це мишка відповідала, що її господарі багаті, в них завжди є чим поживитися. «Коли я й вибігаю в поле, то це не з голоду, а так із привички, щоб подивитися на світ, бо у норі скучно. Все з тими дітьми, та й з тими дітьми. Такі вам неслухняні, пищать, а на мені шкура терпне, щоб господар не вчув». Господар, казала мишка, був дуже страшний. Його усі боялися.

Далі мишка розповіла, як хазяїн забив двох великих кабанів, а м’ясо закоптив та продав. Тож, війна йому принесла багатство. «Перше ми за рік не заробили стільки, що тепер за місяць, — ка­зав він жінці. — Розбагатіємо». Гроші господар ховав у ящик. їх було так багато, що здавалось, ще трохи і ящик цей тяжко буде замкнути.

А господиня, казала мишка, ходить, як паня. «Які у неї сороч­ки, які кружева — пфу! Пахучим милом вимивається».

Після розмови з сестрами мишка тишком вертається додому — поки ніхто не бачить.

Якось, повернувшись додому, почула мишка, що в хаті чужим духом пахне. Визирнула вона і побачила обличчя жінки — худе, худе, лиш шкура та кості, лиш ці червоні, заплакані очі.

«Це одна з тих із міста, — погадала собі мишка. — Вони прихо­дять без нічого і відходять з нічим. Побачимо».

Жінка просила господиню позичити їй гроші до суботи. Бо ж їй нічим було дітей годувати. Та господиня відмовила, сказавши, що в них самих майже нічого їсти.

Соромно зробилося мишці — не за себе, а за господиню — тож скорше побігла вона до нори.

«Добре, що діти сплять, а то ще б навчилися брехати, як люди. І як цим людям язик на таку брехню повертається? Погані люди. Одні з голоду гинуть, а другі папір у ящик ховають…»

І вирішила мишка знищити цей поганий папір. Вона припала до дерев’яного ящика і почала гризти його. Працювала цілу ніч. В днину відпочивала, а на ніч дальше до роботи. Так кілька діб, аж поки не було що гризти.

Ось одного дня вирішив господар, що гроші мають працювати, що треба їх у діло вкласти. Поліз під ліжко. Добув ящик, відчинив і… очі йому пішли у стовп, брови підлізли вгору, волосся дибом стало.

«Погризли, погризли, погризли!»

А потім накинувся на господиню з кулаками, звинувачуючи її в тому, що не схотіла кота завести, і через це миші гроші погризли.

Але мишка не чекала, що дальше буде; моргнула на дітей, і вони шнурочком вибігли крізь відчинені двері на поле. Краще там, ніж у такій хаті.