Мій улюблений український поет. Богдан-Ігор Антонич являє собою унікальне явище в ук­раїнській поезії. Народився він на Лемківщині в селі Новиці і до гімназії говорив на своєрідному лемківському діалекті. У гімназію вступив польську, тому що української поблизу не було, і вчився на польській мові. А в сімнадцять років усту­пив до Львівського університету вивчати слов’янську філоло­гію і тільки тоді оволодів українською мовою. От у цей ко­роткий період — від сімнадцяти до двадцяти семи років — Антонич написав такі твори, які поставили його в один ряд з Іваном Франком і були названі критикою пагінцем Шевчен- кового дерева.

Мене захопили вірші Антонича з перших рядків. Вони були несхожі на класичну українську поезію, сповнені захоп­люючої краси, несподіваних метафор, енергії молодості. Назва однієї з книжок — “Привітання життя”. Шаленість моло­дості й поривання в майбутнє втілюються в образі чотирьох чалих коней, які навпростець долають усі перепони:

Ударять у срібну рунь золоті копита,

Мов грім, мов грім.

Повними грудями будемо вітер пити,

Під дахом синього неба

Наш дім, наш дім.

Антонич свою закоханість у життя, у природу виплескує в кожнім вірші. Він дитина чи інопланетянин, що відкриває незрівнянні дива: ось на осінній грядці баклажани “крізь скло читають хмар письмо”, ось “дзеленькає маленька бджо­ла”, поринаючи в “озеро пахуче, золоте” липового цвіту. Язич­ник Антонич — так каже він про себе:

Мої пісні — над рікою часу калиновий міст.

Я — закоханий в житті поганин.

Один із циклів названий “Зелена Євангелія”. Нерозривна єдність людини й природи — його провідна думка, усе нале­жить землі й від неї живиться:

Годинник сонця квітам б’є години, і стулюються маки ввечері бентежно.

Отак під небом недосяжним і бентежним ростуть і родяться звірята, люди і рослини.

Невимушеність поезії Антонича, розкіш мови й образів скла­дають враження, що вона з’явилася у світ уже дозрілою, дос­коналою в собі. Але сам Антонич добре знає, звідки його корені:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно, зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщина вишні й соловейка!

Несподівані порівняння Антонича створюють образи бага­тошарові, ємні. Скрипка у нього “крилата”, а в ній

творчі сплять вогні, роса музична срібна й синя.

Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,

хто сипне листя — кусні скла на себе?

Це дощ у квітні, коли “росте Антонич і росте трава”.

Світ Антонича — великий і добрий. Усе відбувається в ньому, як у сільське свято, і все відбивається в небі:

Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий.

А потім цей місяць опиняється в долоні Божої Матері, мов золотий горіх.

Щедрий син щедрої землі, Антонич прожив усього 27 років. Серед творів, що він лишив, немає жодного пересічного, випад­кового. Він привернув мене до української поезії, дав відчути свіжий смак багатої української мови.