Мій улюблений герой роману Е. Золя «Кар’єра Ругонів». Серед членів багатолюдної родини Ругон-Маккарів я знайшов юнака, який суттєво вирізнявся з-поміж інших його родичів своїм незіпсованим характером і чистою душею. Схоже на те, що й автор роману ставився до нього з симпатією. Ім’я сімнадцятирічного юнака — Сільвер. Саме з Сільвера і розпочинає Еміль Золя свою довгу розповідь про Ругон-Маккарів: «Худорляве, довгасте обличчя його здавалося вирізьбленим рукою могутнього скульптора… З роками це обличчя, мабуть, стане дуже кістлявим і худим… Але зараз, коли юнак мужнів, суворість обличчя згладжувала якась чарівна ніжність, дитяча невикінченість окремих рис. Теплі чорні очі з ніжним, ще юнацьким виразом теж надавали м’якості його енергійному виглядові».

Сільвер був онуком заможної міщанки Аделаїди та контрабандиста і розбишаки Маккара, який незабаром після народження двох дітей загинув під час однієї з контрабандистських операцій. А коли й мати пішла з життя, маленький, нікому не потрібний Сільвер опинився під опікою бабусі Аделаїди: «Сувора, німа, Аделаїда цілими годинами спостерігала, як хлопчик бавився, захоплено слухала страшенний гамір, яким він сповнював стареньку хатину. Ця домівка ожила з того часу, як Сільвер почав по ній бігати».

Від цієї переміни Аделаїда знову повернулася до життя. Вона доглядала онука з чарівною незграбністю. Виростивши дітей, вона, здавалося, вперше віддалася справжнім материнським почуттям. Це — наче останній спалах любові, остання пристрасть, яку послало небо. «Зворушливою була агонія цього серця, яке все життя жило найпалкішими жаданнями і тепер вмирало від ніжності до дитини».

У такій атмосфері зростав малий Сільвер. Спочатку його лякала мовчазна суворість «тітки Діди», коли вона садовила його на коліна і довго вдивлялася у риси обличчя малого. Однак він любив Аделаїду і почував до неї незрозумілу ніжність, змішану із шанобливим страхом. А коли трохи підріс, уже не тікав, коли у бабусі траплялися нервові конвульсії. Він сидів біля старої і пильнував, щоб вона не впала з ліжка або не забилася. Ці приховані від чужих очей драми повторювалися щомісяця. Сільвер був вдячний бабці за те, що вона прийняла його до себе й виховала. «Вони жили в сумному мовчанні, під яким десь глибоко в їхніх душах ховалася безмежна ніжність».

Ці обставини дитинства Сільвера виховали в ньому сильний характер. Душа його була сповнена високих поривань. Серйозний і вдумливий юнак мріяв про навчання. Однак довелося піти працювати учнем столяра. Іноді його дивувало те, що хвору Аделаїду не навідують родичі, байдужа вона стала і для синів. Сільвер любив її і за себе, і за синів. Більше того, він вважав, що народився для того, щоб иростити їй усі невідомі йому гріхи.

Сільвер багато читав, зокрема Руссо. Книжки не давали йому спати, і поступово його полонила мрія знедолених, мрія про загальне щастя всіх людей. Слова «свобода, рівність, братерство» звучали, мов урочистий дзвін. Не дивно, що цей палкий юнак захопився республіканськими ідеями. У пору духовного піднесення іустрів він і покохав М’єтту. Нарешті у цьому незатишному світі він знайшов друці, однодумця і кохану людину. Він свято вірив, що коли переможе Республіка, нони одружаться з М’єтгою. Разом вони влилися у загін повсталих робітників. Підніс бою М’єтга загинула, а Сільвера разом з іншими полоненими повели на старе кладовище. Він дійшов до тієї камінної плити, яка нагадала йому про щасливі часи із М’єттою; камінь беріг тепло її єства: «Сільвер навіть подумав, що всі ці речі мають якесь фатальне значення для нього, що цей камінь для того й лежить тут, щоб він міг померти на ньому, на тому місті, де він кохав».

Ця зворушлива історія про одного із членів багатолюдної родини — Сільвера — на мою думку, найсвітліший епізод роману, яскравий спалах серед бруду, жорстокості і брехні.