«Ми Е.  Були. І будем МИ. Й Вітчизна наша з нами». Ім’я Івана Багряного довгі десятиліття було невідомим в Україні, і тільки після проголошення незалежності нашої держави письменник повернувся на Батьків­щину своїми прозовими творами, статтями, поезією.

Іван Багряний (справжнє прізвище — Лозов’ягин) народився 2 жовтня 1906 року на Полтавщині в селищі Куземин, в родині робітника-муляра. Навчався спочатку в м. Охтирка в церковно-парафіяльній школі, аз 1916 до 1918 року — у початковій школі. У 14-річному віці став свідком жорстокої розправи чекістів із 92-літнім дідусем та дядьком, чиї страшні муки і смерть вразили хлопця в саме серце.

З 1920 року вчився в Краснопільській художньо-керамічній школі, після за­кінчення якої викладав малювання, працював шахтарем на Донбасі.

Іван Багряний так і не здобув вищої освіти, адже після чотирьох років навчан­ня у Київському художньому інституті йому не вручили диплом, бо він виявив себе «політично неблагонадійним».

Іван Багряний був усебічно обдарованою людиною. Ще в школі почав писати нірші, гарно малював, міг запальним словом повести людей за собою.

Перші поетичні твори Багряного були надруковані в часописах «Глобус» і «Життя й революція». Згодом вийшла збірка віршів «До меж заказаних» та по­еми «Монголія» і «Аве Марія». У поемі «Монголія» Багряний показав жалюгідне життя народу, предки якого володіли світом. «Аве Марія» — це гімн бунтарству й заперечення духовного рабства. Обидві поеми містили досить прозорі натяки на тогочасну дійсність, і саме неординарний характер творчості молодого митця, як і його волелюбна вдача, привернули увагу чекістів. А втім, під підозрою була вся українська інтелігенція.

У 1932 році Багряного заарештували. Його звинуватили в націоналізмі, адже він прагнув працювати насамперед для української культури, закликав митців орі­єнтуватися у своїй творчості на Європу, а не на Москву, критикував національну політику СРСР.

Арешт і засудження не паралізували волю Івана Багряного. На допитах він тримався гордо й незалежно, мовчав, коли його катували, не назвав жодного пріз­вища, не обмовив жодного знайомого. Слідчі НКВС шаленіли від злості, але ні­чого не могли вдіяти з гордим нащадком козачого духу. Усе пережите в чекіст­ських катівнях і у в’язниці Іван Багряний пізніше виклав у романі «Сад Гетсиманський», який можна вважати автобіографічним. Письменник не змінив жодного прізвища працівників НКВС, слідчих, представників тюремної адміністрації, які знущалися з безневинних людей. Не змінив він і більшості прізвищ в’язнів, які зазнали страшних мук, не вчинивши жодного злочину. Серед нещасних були се­ляни і робітники, голови колгоспів і директори заводів-гігантів, представники ін­телігенції, письменники, композитори, актори. Багато в’язнів сподівалися, що їх заарештовано випадково, адже вони не чинили ніяких злочинів, та Іван Багря­ний розумів, що це система нищить українство, а тому поіменно назвав усіх катів.

Івана Багряного відправили в концтабір на Далекий Схід, але він утік з ета­пу, переховувався серед українців Зеленого Клину, який був заселений вихідця­ми з Київщини, Полтавщини, Сумщини, Вінниччини та інших областей Украї­ни. Враження від життя серед дикої природи в оточенні земляків, які на далекій чужині зберегли свою мову, віру, звичаї, стали основою пригодницького роману «Тигролови».

Коли Іван Багряний повернувся додому, то його знову заарештували. Пись­менник просидів у Харківській в’язниці два роки і сім місяців. З відбитими леге­нями. і нирками, хворого, його у 1940 році відпустили помирати на волі, але під нагляд «за недостатністю матеріалів для повторного засудження».

З початком війни — нові випробування. Опинившись на окупованій німця­ми території, письменник дуже скоро пересвідчився, що фашистське «визволен­ня» від більшовиків — це новий страшний геноцид українського народу. Іван Ба­гряний намагається знайти своє місце в УПА, пише статті, листівки, бойові пісні і марші, малює агітаційні плакати, та згодом розходиться в поглядах з керівни­цтвом повстанців і емігрує до Західної Європи, де живе нелегально.

Після закінчення війни, яка розлучила сім’ї, розкидала людей по всіх усю- дах, інтерновані з різних країн намагалися повернутися додому. По всій Євро­пі роз’їжджали спеціальні комісії, які відправляли репатріантів на батьківщину. Європейці дивувалися, чому вихідці з СРСР не хочуть повертатися додому. Така поведінка радянських людей наводила на думку, що ці емігранти — страшні зло­чинці, які бояться правосуддя, а тому ховаються в Європі. Європейцям було важ­ко повірити в те, що більшість вивезених з Радянського Союзу людей та в’язнів фашистських концтаборів знову опинялися в радянських таборах смерті як зрад­ники і запроданці. Цивілізованому світу важко було увити, що в СРСР людей ув’язнювали за анекдот, пісню чи зайве слово.

Памфлет І. Багряного «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» розвінчував облуд­ні заклики радянської пропаганди і безсоромні дії західних урядів, котрі сприяли насильницькій репатріації в СРСР, де люди одразу ж потрапляли в концтабори. Цей твір був гірким докором західній громадськості, яка здебільшого не помічала трагедії жертв більшовизму.

Іван Багряний прожив тяжке, сповнене пригод і тривог життя, але він не зне­вірився в людях, знав, що добро завжди перемагає зло. Він любив Україну, боров­ся за її волю та незалежність і вірив, що колись повернеться на рідну землю через багато десятиліть. Він повернувся до нас своїми творами.