Медсестра Тетяна. Спливатимуть роки, але ніколи події страшної і крива­вої Великої Вітчизняної війни не перестануть нас вражати самовідданістю і жертовністю людей, які наближали День Перемоги.

Сьогодні до нас у весняний передсвятковий день завіта­ли вони – суворі фронтовики. Паморозь лягла на їхні скроні, роки поорали зморшками мужні обличчя, але мо­лодою залишилася душа.

Після бурхливих привітань слово надали Івану Мики­товичу Ільїну, генерал-майору у відставці, і попросили розповісти про найцікавішу з тих бойових операцій, у яких він брав участь. Я розповім вам про нашу бойову подругу, яка гідна найвищих нагород і найсвітлішої людської пам’яті. Її зва­ли Тетяною, і загинула вона у неповні дев’ятнадцять років, здійснивши нечуваний подвиг, – почав Іван Микитович.

Медсестрі Тетяні ще не виповнилось дев’ятнадцяти. Потуж­ну лінію німецької оборони частини Радянської Армії прорвали вночі. Не чекаючи, поки сапери наведуть переправу, бійці на дошках перепливли Дніпро. І тоді на маленький півторакіло- метровий плацдарм фашисти спрямували нищівний вогонь.

У цьому бою Тетяна Захарченко винесла понад сто по­ранених. І хоч сама дістала тяжку рану, поля бою не зали­шила. Стікаючи кров’ю, молода медсестра з кулемета відби­вала шалені атаки противника і знову була поранена.

Тетяна бачила: доля плацдарму вже майже вирішена. Загинули комісар і заступник командира дивізії, начальник штабу. Тільки щось надзвичайне могло тепер надихнути бійців на відчайдушний вирішальний ривок уперед. Вряту­вати ситуацію міг тільки свіжий резерв, але його не було.

І тоді серед окопів випросталась тоненька дівоча постать. Вся перев’язана, слабка, вона закликала солдат, які зали­шилися в живих, до бою.

І було це найсильнішим резервом, який пішов у бій.

Тетяні Захарченко було дев’ятнадцять. Вона не побачила кінця того бою. Але його побачили ті, хто переміг у ньому. Не віриться, що її немає серед нас, – закінчив свою розповідь Іван Микитович. – Вона так любила життя і була майже вашою ровесницею. Пам’ять про неї у наших сер­цях житиме доти, доки живемо ми. Пам’ятайте, юні друзі, про таких людей!

Після цієї зустрічі з ветеранами я довго не міг заснути і все ставив перед собою питання – а чи зміг би я так? Чи не злякався б? Ні, гадаю, не злякався б, бо йшлося про май­бутнє нашого народу, наших батьків, нашої країни.