МЦИРІ

Вкушая, вкусих мало меда и се аз умираю.

1-ша Книга Царів

1

Не так давно там, де шумить,

Не затихаючи й на мить,

Злиття Арагви і Кури,

Що обнялись, як дві сестри,

Був монастир. Із-за гори

І нині бачить пішохід

Стовпи обвалених воріт,

І вежі, і церковний звід;

Та вже під зводом кам’яним

Не кадять димом запашним,

Не чути й співу в пізній час

Ченців, що моляться за нас.

Тепер лише напівживий

Сумних руїн тих вартовий,

Забутий смертю й людом дід

Змітає пил з могильних плит,

Де мовить з написів граніт

Про дні, коли якийсь-то цар,

Кого стомив борні тягар,

Аби позбутися тягот,

Вручав Росії свій народ.

І Божа благодать зійшла

На Грузію! — вона цвіла

З тих пір у затінку садів,

Не боячися ворогів,

За гранню дружніх їй штиків.

Раз проїжджав із гір в Тифліс

Російський генерал, що віз

Малого бранця з тих країв.

Хлопчак заслаб — тяжких шляхів

Не стало сил перенести.

Він був, здавалось, літ шести;

Як сарна, дикий, боязкий,

Як очерет, слабкий, гнучкий,

Але йому недуга зла

Могутність духу додала

Його батьків. Страждав малюк,

Стогнання ж навіть тихий звук

З дитячих вуст не вилітав,

Він знаком їжу відхиляв,

І тихо, гордо помирав.

Та врятував йому життя

Старий чернець зі співчуття,

Пригрівши між похмурих стін,—

В монастирі й лишився він.

Далекий від дитячих втіх,

Спочатку він цурався всіх,

Самотній, мовчазний бродив

І, дивлячись на схід, тужив

За краєм тим, де народивсь

І в рідній саклі жив колись.

Та потім звик в полоні жить,

Чужі слова став розуміть;

Життя пізнавши лиш ченців,

Охрещений, вже й сам хотів

У розквіті юнацьких літ

Чернечий виректи обіт,

Як раптом зник звідтіль, де зріс,

В осінню ніч. Дрімучий ліс

Тягнувсь навколо по горбах.

Шукали марно в тих лісах

Його три дні — лише в степах

Його в безпам’яті знайшли

І в монастир перенесли.

Страшенно він і зблід, і схуд,

Немов тяжкий він звідав труд,

Чи зголоднів, чи слабував.

На запитання він мовчав.

І тихо з кожним днем згасав.

1 став близьким життя кінець;

Тоді благать прийшов чернець,

І довго всовіщав старий;

Все гордо вислухав слабий,

Підвівся, рештки сил зібрав

І говорити так почав:

“Спасибі, що прийшов сюди

Мою почути сповідь ти.

Все ж легше стане, як скажу

Про те, що в грудях я ношу.

Та людям не робив я зла,

І через те мої діла

Навряд, щоб вам корисно знать,

Чи ж можна душу розказать?

Недовго жив, ще й бранцем я.

По змозі, два таких життя

Я проміняв би на одне,

Лише тривожне й захватне.

Я владну думу знав одну,

Одну жагу, та вогняну,

Що в грудях, як черв’як, жила

Й спалила душу всю дотла.

Вона порив мені дала

Тікать від келій і молитв

В чудовий світ тривог і битв,

Де скелі в хмари вже зайшли,

Де люди вільні, як орли.

Свою жагу серед пітьми

Живив я тугою й слізьми,

І перед небом і людьми

Її одверто визнаю

Й собі прощення не молю.

4

Старий! Не раз я вже чував,

Що смерть від мене ти прогнав —

Навіщо? Сам, немов листок,

Грозою зірваний з гілок,

В похмурих стінах виріс я,

Життям чернець, а ще ж дитя!

Я “батько” й “мати” — слів святих

Нікому вимовить не міг;

Звичайно, ти, старий, хотів,

Щоб я забув і звук цих слів,

Але даремно ти трудивсь —

їх звук зі мною народивсь.

Є в інших друзі, дім, сім’я, —

Вітчизна дорога, а я

Не тільки милих душ живих —

Могил не міг побачить їх!

І щоб дарма не лити сліз,

В душі присягу я приніс:

В майбутньому хоча б на мить

Гарячі груди притулить

Мої до інших, вогняних,

Хоч незнайомих, та близьких.

На жаль, ті мрії доля зла

Мені здійснити не дала,

В краю чужім я вічним сном

Засну самотнім і рабом.

Ти хочеш знать, що бачив я На волі? —

В розквіті поля. Горби, прикрашені вінком

Дерев, що розрослись кругом,

І, як брати в юрбі живій.

Вели танок свій круговий.

На купи скель я поглядав,

Коли потік їх розділяв,

Збагнув я думи їх сумні:

Це небом дано знать мені!

Давно простерті кам’яні

Обійми їх, що кожну мить

Зустрітись прагнуть; але мчить

В туманну даль за роком рік,

А скелям не зійтись повік.

Як дивні мрії, пасма гір,

Удалині вбачав мій зір,

Коли шпилі їх на зорі

Курились, наче вівтарі,

Під голубим небес шатром;

Хмаринки білі ланцюгом,

Таємний кинувши нічліг,

На схід спрямовували біг,

Немов через небесний лан

Птахів тягнувся караван;

Виднівсь далеко крізь туман,

В снігах, блискучих, як алмаз,

Стійкий і сивий наш Кавказ.

Раділо серце, а чому? —

Не знав і сам причин цьому.

Таємний голос говорив,

Що хлопчиком і я там жив,

І стали в пам’яті мені

Яснішими дитинства дні.

7

Згадав тоді я батьків дім,

Міжгір’я затишне, в якім

Навкруг розсипався аул;

Почувсь мені й вечірній гул

Од бігу з паші табунів,

І дальній гавкіт наших псів;

Смуглявих згадував дідів,

 

Що в місячний вечірній час

З поважним виглядом не раз

Сиділи на подвір’ї в нас;

Ще блиск оздоблених оправ

Кинджальних піхов я згадав.

Це все по черзі, мов у сні,

Тоді з’являлося мені.

А батько мій! Немов живий,

В своїй одежі бойовій

Стояв передо мною він;

Рушниці блиск, кольчуги дзвін

І гордий зір згадав тоді;

Згадались сестри молоді…

Мов зорі, очі їх ясні,

І наді мною чарівні їх заколисливі пісні.

В міжгір’ї мчав потік гірський-

Він був шумливий, хоч мілкий,

І там, в годину дня жарку,

Я гравсь на жовтому піску,

І пильно стежив під кущем,

Як ластівки перед дощем

Торкались хвиль крилом своїм.

Згадав я знов наш мирний дім,

І при вечірньому вогні

Розповідання затяжні

Про те життя минулих літ,

Як .був іще пишніший світ.

8

Ти хочеш знать, що я робив

У ті три дні на волі? — Жив.

Без них життя, я не втаю,

Було б сумнішим за твою

Безсилу старість.

В цім краю

Давним-давно задумав я

На дальні глянути поля,

Дізнать, чи красна в нас земля,

Дізнать, для волі чи тюрми

На світ народжуємось ми.

і в час нічний, жахливий час,

Коли гроза лякала вас,

І, стовпившись при вівтарі.

Ви ниць лежали на землі,

Я втік од вас.

О, я мов брат

Обняти бурю був би рад!

Я за хмаринами зорив,

Рукою блискавку ловив.

А що серед похмурих стін

Могли б ви дать мені взамін

Міцної дружби, хоч на час,

Яка була з грозою в нас?..

15

Даремно я в шаленстві рвав

Колючий терен, що між трав,

Витким плющем повитий ріс:

Навкруг був темний, вічний ліс

Що крок — густішав ліс оцей,

І чорних безліччю очей

Крізь віти всіх кущів страшна

Дивилась темрява нічна…

Моя крутилась голова;

Я злазить став на дерева,

Та навіть там, де край землі,

Виднівся ліс в туманній млі.

Тоді на землю я упав,

Несамовито заридав,

І грудь землі тоді я гриз,

І ручаї гарячих сліз

Текли в глибінь земних грудей.

Та допомоги від людей

Я не бажав… я був чужий

Для них навік, як звір страшний;

Себе ж я зраджувать не звик,—

Клянусь, за свій миттєвий крик

Я б вирвав немічний язик.

16

Ніколи я — ти знаєш сам —

Не плакав, будучи хлоп’ям;

Тоді ж я волю дав сльозам.

Хто бачить міг?

Лиш ліс густий

Та з неба місяць молодий!

Освітлена його сріблом,

Оточена з усіх боків

Стіною з сосен і дубів,

Була прилука.

Враз по ній

Мигнула тінь, і погляд мій

Побачив іскри дві рядком,

І потім звір сюди ривком

Стрибнув із хащі з усіх ніг,

І, граючись, на спину ліг.

То був пустелі вічний гість —

Могутній барс.

Криваву кість

Він гриз і весело вищав,

То часом хижо поглядав,

Хвостом махаючи своїм,

На повний місяць — і на нім

Лисніла шерсть сріблом ясним.

В чеканні бою я до рук

Схопив міцний, рогатий сук,

І вмить жагою боротьби

Я запаливсь…

Рука судьби

Мені не ту вказала путь…

Тепер я можу присягнуть,

Що був би я в краю батьків

Не із останніх смільчаків.

Я ждав, тамуючи свій страх.

Учувши ворога в кущах,

Він журно й жалібно завив,

Немов зі стогоном квилив,

І люто рить почав пісок;

Став диба, ліг, ступивши крок,

І перший злий його стрибок

Мені смертельним бути б міг…

Та я загину запобіг:

Удар був дужий і швидкий,

Мій, як сокира, сук важкий

Широкий лоб йому розтяв…

Він, як людина, застогнав

І перекинувся. Та знов,

Хоч і текла із рани кров

Струмком густим у тьмі нічній,

Бій закипів, смертельний бій!

18

На груди він мені стрибнув,

Та в горло я йому ввіткнув

Свій сук, і двічі повернув…

Він заричав серед пітьми,

З останніх сил рвонувсь, і ми,

Неначе дві змії сплелись,

Міцніш за друзів обнялись

І впали разом, і в імлі

Тривала битва на землі.

Й в ті хвилини був страшний;

Як барс пустельний, дикий, злий,

Палав, як він, і теж вищав;

Мов народився і зростав

В родині барсів і вовків

Під свіжим пологом лісів.

Здавалось, що слова людей

Забув я, бо з моїх грудей

Жахливий вихопився крик,

Немов з дитинства мій язик

До звуку іншого не звик…

Та став мій ворог знемагать;

Повільно дихать і конать;

Здавив мене в останній раз,

Суворо блиснув — і погас

Вогонь його очей скляних,

І вічний сон заплющив їх;

Та з ворогом, що переміг,

Він стрів віч-на-віч смерть свою,

Як личить воїну в бою!..

25

Прощай же, отче… руку дай:

Відчув? — Моя в огні…

Та знай,

Що пломінь цей з юнацьких днів

В мені приховано горів;

Пожйви більш нема йому,

І він пропік свою тюрму,

І знов віддасть себе тому,

Хто всім у святості своїй

Дає страждання й спокій…

Та що для мене в тім? —

В раю,

В святім захмарному краю

Мій дух знайде собі спочин…

Та все ж за декілька хвилин

Життя між скель і верховин,

Де часто я малим гуляв,

Я б рай і вічність проміняв…

26

Коли я стану помирать,

І вір, тобі не довго ждать,

 

Перенести мене звели

В наш сад, в те місце, де цвіли

Акацій два кущі рясних…

Трава така густа між них,

І дух повітря запашний,

І лист прозоро-золотий

На сонці грає в день ясний!

І, вдячний за твоє дбання,

Я сяйвом голубого дня

Уп’юся там в останній раз.

Звідтіль видніється Кавказ!

Мені, можливо, з верховин

Пришле привіт прощальний він,

Пришле зі свіжим вітерцем…

І рідний звук перед кінцем

Знов до моїх долине вух!

Гадатиму, що брат чи друг,

Схилившись над моїм чолом,

Дбайливо витер рушником

Холодний смерті піт на нім,

І тихим голосом своїм

Співа про рідну сторону…

З цією думкою засну,

Й нікого я не прокляну!..”