МАЗЕПА ЯК РОМАНТИЧНИЙ ГЕРОЙ. Романтична творчість Дж. Г. Байрона привертає увагу читачів ось уже більше двохсот років. Кожен знаходить у безсмертних сло­вах щось близьке по духу. Вже тоді, у XIX ст., людина ніби перед­чувала майбутні потрясіння, пов’язані зі зміною способу життя. Розум не міг обмежуватися лабетами сліпої віри. Дух не міг підко­рятися несправедливій владі. XX століття з його науково-техніч- ною революцією було логічним завершенням тих змін, що тільки- но почали набувати реальних контурів у XIX ст.

Література відразу відреагувала на ці зміни людського світо­гляду. Останні роки XVIII ст. ознаменувалися появою романтизму. Проте слід зауважити, що не можна зводити формування роман­тизму як реакцію на Французьку революцію. І політичні, і літера­турні події були наслідком глибших змін. Отже, одна з найхарак­терніших рис романтизму як літературного напряму — заперечення будь-якої унормованості.

Романтики не просто незадоволені навколишнім світом, не про­сто критикують його. Вони створюють свій ідеал, прагнуть цього іде­алу і загалом вірять у можливість його здійснення. Романтичний герой — особистіть виняткова. Він не сприймає нице, сіре, байдуже, кар’єрне, проте мріє про прекрасне. Іноді це прекрасне є прекрас­ним тільки в уяві самого героя. Навіть у цьому випадку нас ціка­вить не сам ідеал романтичного героя, а його титанічна боротьба за
здобуття свого ідеалу. Причому іноді заради цього ідеалу романтич­ний герой спроможний зруйнувати весь світ навколо себе.

Поема Дж. Г. Байрона «Мазепа» цікавить нас, українських чи­тачів, ще й тим, що в центрі уваги поета опиняється одна з найдра­матичніших постатей нашої історії. Діяльність гетьмана Мазепи досі никликає суперечки істориків. Іван Степанович Мазепа народився її українській дворянській родині, виховувався при польському ко­ролівському дворі під впливом єзуїтів. Став гетьманом Лівобереж­ної України. Довгий час у підручниках з історії писалося, що Мазе­па зрадив інтереси України, тому що намагався знайти допомогу з боку Швеції, а не Росії. Цей факт є сам по собі вже суперечливим: «допомога» Росії призвела до майже повного знищення українців як нації. Варто тільки згадати ліквідацію Запорозької Січі, загаль­мування природного розвитку української мови і подібні факти. Звісно, не можна вже спрогнозувати, які наслідки б мало панування іноземців в Україні. Тим не менше, довгий час Мазепа вважався зрадником.

Байрон уникає історичної оцінки особи Мазепи. Поема написа­на у формі розповіді старого Мазепи про юнацьке нещасливе кохан­ня Карлу XII. На перший погляд, ми маємо типово романтичний опис нестримного бігу коня і страждання людини, приреченої на смерть. Проте деякі деталі художнього полотна наштовхують на дум­ку, що в даному випадку в голосі поета звучить гірка іронія.

У першу чергу впадає в око чітка паралель між оповідачем (тобто Мазепою) і слухачем (Карлом XII), стрижнем якої є образ коня. Не­випадково поет подає уривки із твору Вольтера «Історія Карла XII»: «Король втік, і вороги, що його наздоганяли, вбили під ним коня; полковник Гієта, поранений, що сходив кров’ю, поступився йому своїм. Таким чином, двічі посадили на коня під час втечі цього за­войовника, який не міг сісти у сідло за час битви». Сам Байрон, описуючи втечу короля, зазначає:

Чтоб бегству этому помочь,

Погибли тысячи с любовью

И не сказали Ничего

В упрек тщеславию его,

Хотя развенчанная сила

Уж больше правде не грозила.

Дуже трагічне і печальне зображення того, хто нещодавно володів душами тисяч, а сьогодні, ніби дикий загнаний звір, ховався від своїх ворогів у гущавині лісу. Картина печальна, але дуже промовиста: людська пиха, помножена на гордощі та жагу наживи, спричинює лише нещастя. Ви, слухняні виконавці волі володарів цього світу, подивіться ще раз уважно на тих, кому ви довіряєте свої душі та своє життя! Озвірілі можновладці довгий час використовували вас і будуть використовувати для задоволення своїх власних потреб. Невже ви сподіваєтесь, що хто-небудь з них коли-небудь опікувався ваши­ми турботами? — ніби запитує Байрон.

Як Мазепа розповідає про свою кохану? Так, вона красива, ро­зумна, душевно чиста, але:

…сказав с одним, с другим два слова,

Она была уже готова

Ждать случая, который сам

Идет навстречу воле дам,

Чтоб графа наградить отличьем,

Ведущим в рай, как говорят…

Тобто, Мазепа, закоханий до нестями, визнає, що його кохання було лише наслідком нудьги жінки, для якої шлюб став нестерп­ною тюрмою. А надалі розігрується взагалі ситуація трагікомічна: зраджений чоловік прив’язує роздягнутого Мазепу до спини дико­го коня. Уявімо, в якій ситуації опиняється оповідач: він безсилий чинити опір і до того ж не має одягу. На щастя, дикий кінь наро­дився в безкраїх українських степах. Він повертається на батьків­щину і тільки там помирає. А Мазепу рятують гостинні місцеві козаки:

Они взялися за леченье,

Меня в сознанье привели,

Кому судило Провиденье

Быть властелином их земли.

З яким захопленням потім Мазепа розповідає про свою помсту графові! Він стає гетьманом, але чи віддячує народові, що його вря­тував і захистив? Нещасні коні, які ціною свого життя намагалися вивезти Мазепу і Карла XII, — то символ усього народу, який про­ти своєї волі, лише тому, що так йому судилося від народження, «вивозив» горе-героїв з поля поразки. Звісно, що можна не погоди­тись з подібним тлумаченням образу романтичного героя поеми «Ма­зепа». Проте наприкінці хочеться навести ще одне підтвердження сказаного вище. Коли Мазепа закінчує свою оповідь, він не чує подя­ки від Карла. Чому? Тому що король давно вже заснув і не чув мар­нослів’я старого. Поет ніби підкреслює, що всі пихаті промови — це порожні слова. Реальну ціну мають лише вчинки.