«Маруся». Григорій Квітка-Основ’яненко залишив нам багату творчу спадщину. Різ­номанітний характер його творів. Є в нього і драматичні твори, є оповідання з гумористичним характером. Але є в нього особлива сторінка творчості — це повість «Маруся». Вона має сентиментальне забарвлення. Основою цієї повісті є зворушливе кохання гарної ніжної сільської дівчини та розумного й меткого, хоч і бідного парубка. Це палке, щире кохання дуже ідеалізова­не, фінал його занадто трагічний. Вперше побачивши Василя, Маруся одразу ж полюбила його. Так само і Василь покохав Марусю. Але їм так і не суди­лося бути разом. Спочатку цьому протистояв Марусин батько. «Як прийде набор, — говорить він Василеві, — то тобі лоба забриють, бо ти сирота. А що тоді буде з Марусею, — ні жінка, ні удова, звісно, як солдаток шанують…» Тут, до речі, Квітка одним з перших серед письменників сказав правдиве та співчутливе слово про долю жінки-солдатки.

Згодом, коли Василь знайшов собі заступника, Марусина смерть стала пе­решкодою їхньому щастю. Згасла Маруся, як та свічка. Не витримав Василь смерті своєї нареченої. Шукав він захисту від болю в монастирі, але разом з тим «ськав усякої болісті, заморив себе зовсім, а там і вмер. Вмер, щоб на тім світі приєднатися до своєї Марусі».

Автор майстерно змалював картини природи, які допомагають глибше відтворити внутрішній світ і настрої героїв. Сентиментально-реалістичної повість «Маруся* принесла письменникові великий успіх. Читачі казали, що найкращою епітафією йому можуть служити слова: «Він написав «Марусю».