МАРІЯ

У Йосипа, у тесляра

Чи бондаря того святого,

Марія в наймичках росла.

Рідня була. Отож небога

Уже чимала піднялась,

Росла собі та виростала

І на порі Марія стала…

Росла дівчина красивою, наче квітка рожева, тихою, милою, і кромною була. Вона й худобу випаса, і в хаті прибирає, і з будн­ії кою іншою роботою порається легко. Йосип любив її, як дочку.

Одного дня прийшов у хату гість з Назарету. Він був у білому хітоні і казав речі, що падали Марії на серце. Марія із захопленням слухала все, що розповідав гість і дивилася на нього, а потім пішла на криницю за водою. Гість пішов за нею.

А як провели гостя, Марія зовсім на себе не схожа стала.

Жде його Марія

І ждучи плаче, молодії

Ланіти, очі і уста

Марніють зримо. «Ти не та,

Не та тепер, Маріє, стала!

Цвіт зелений, наша красота! —

Промовив Йосип. — Диво сталось

З тобою, доненько моя!

Ходім, Маріє, повінчаймось,

А то… — Й не вимовив: уб’ють

На улиці. — І заховаймось

В своїм оазисі»…

А на вулиці у той час почали говорити, як розіп’яли якогось апостола. Марія зрозуміла, що це і є той їхній гість.

Тож повінчалися Йосип з Марією, яка вже носила під серцем пречисте дитя, і почали жити тихо, але не весело. Аж ось наказ: усім з’явитися у Віфлеєм на ревізію. Зібралися вони та пішли. А дорога не близька, важко йти було Марії. Ось зупинилися перепочити.

… Отож сидять,

А сонце праведне швиденько

Додолу котиться. І глядь!

Сховалося, і смеркло в полі.

І диво дивнеє! ніколи

Ніхто не бачив і не чув

Такого дива.

Аж здригнув Святий тесляр.

Мітла з востоку

Над самим Віфлеємом, боком,

Мітла огненная зійшла.

І степ, і гори осіяла.

Марія з шляху не вставала,

Марія сина привела.

Єдиную тую дитину,

Що нас од каторги спасла!

І, пресвятая, неповинна,

За нас, лукавих, розп’ялась!

А недалеко край дороги

Отару гнали чабани

Та й їх побачили.

Небогу, її й дитяточко взяли

І у вертеп свій принесли,

І чабани його убогі

Еммануїлом нарекли.

А на майдані у Віфлеємі вже зранку почали гомоніти про те, що збулось пророцтво — родивсь месія.

Марія навіть не ховалась

З своїм младенцем. Слава вам,

Убогим людям, чабанам,

Що привітали, заховали

І нам спасителя спасли

Од Ірода. Нагодували,

І напоїли, і дали

Кожух і свиту на дорогу…

Йосип побудував хату очеретяну та найнявся пасти отару, Ма­рі” узялася прясти. Так жили вони, доки не прийшла звістка про ги, що Ірода не стало. Тоді зібралися в дорогу — до рідного дому. Та ипіісрнувшись не побачили нічого, окрім бур’яну. На щастя була в ми к родичка у Лазареті, яка прийняла бідолашних до себе. В неї син Пу м Івасем звали. Тож дітям весело було гратися вдвох.

Якось вони собі гуляли

Удвох на улиді, знайшли

Дві палички та й понесли

Додому матерям на дрова.

Звичайні діточки! Ідуть

І веселенькі, і здорові,

Аж любо глянуть, як ідуть!

Отож воно, мале, взяло

Другую паличку у Йвася —

Івась у коники ігрався,—

Зробило хрестик та й несло

Додому, бачте, показати,

Що й він уміє майструвати.

Марія ще за ворітьми

Дітей зустріла, і зомліла,

І трупом пала, як узріла

Той хрестик-шибеничку. «Злий!

Недобрий чоловік, лихий

Навчив тебе, моя дитино,

Зробить оце! Покинь! Покинь!»

А він, маленький, неповинний,

Святую шибеничку кинув

І заридав, і пролились

Ще в перший раз младенчі сльози…

Разом з Івасем малий пішов до школи. Батьку потроху допома- пін майструвати, поратися у господарстві. Аж ось одного дня ку­дись подівсь хлопчина.

… Шукає сина

Та плаче мати. І не чуть,

Де ділося. У синагогу

Зайшла благать благого Бога,

Щоб син її найшовсь. Аж глядь,

Межи раввінами дитина,

її хлоп’яточко, сидить

І научає, неповинне,

Як в світі жить, людей любить,

За правду стать! за правду згинуть!

Без правди горе! «Горе вам,

Учителі архієреї!»

І дивувались фарисеї

І книжники його речам.

А радость матері Марії

Неізреченная. Месію,

Самого бога на землі Вона вже зріла.

Повиростали діти, пішли кожен своїм шляхом. І син Марії пішои у люди, нести своє святе слово. А сама Марія завжди ішла за ним поміж людей. Бувало він і не гляне на матір, і не знає, що вона тут, поруч, а вона, благословенна, тихесенько так стояла і раділа за сво­го синочка. Так йшла аж до самої Голгофи, і бачила, як було розі п’ято її єдину дитину.

А ти, спочинувши під тином,

У Назарет отой пішла!

Вдову давно вже поховали

В чужій,позиченій труні

Чужії люде. А Івана її

зарізали в тюрмі.

І Йосипа твого не стало.

І ти, як палець той, осталась

Одна-однісінька!

Такий Талан твій латаний, небого!

Брати його, ученики,

Нетвердії, душеубогі,

Катам на муку не дались,

Сховались, потім розійшлись,

І ти їх мусила збирати…

Отож вони якось зійшлись

Вночі круг тебе сумовати.

І ти, великая в женах!

І їх униніє, і страх

Розвіяла, мов ту полову,

Своїм святим огненним словом!

Ти дух святий свій пронесла

В їх душі вбогії! Хвала!

І похвала тобі, Маріє!

Мужі воспрянули святиє,

По всьому світу розійшлись.

І іменем твойого сина,

Твоєї скорбної дитини,

Любов і правду рознесли

По всьому світу. Ти ж під тином,

Сумуючи, у бур’яні

Умерла з голоду. Амінь.