Мандрівка у Зоряному Возі, або Небо прадавніх слов’ян. Я дуже люблю дивитися на небо. Воно таке безкрає, синє, по ньому хмаринки пливуть, немов кораблі. А іноді вони схожі бувають на різних звірів чи людей. Одного разу я бачила зайчика, а потім — одразу! — великого слона із хоботом і великими вухами.

Та найбільше мене цікавить небо уночі, коли на ньому пломеніють тисячі зірок. Я навіть у телескоп із татком дивилася, коли ми ходили до обсерваторії. Там зірки можна побачити навіть удень. Татко розповідав мені, що зірки створені з космічної речовини, а світло від зірок іде до нас мільйони років, тож ми бачимо, можливо, світло зірок, яких вже немає. А ще татко мені казав, що колись люди не знали, якими є зірки, і пояснювати це явище для себе, створюючи міфи.

Такий міф є і про зірки. Особливо мені подобається міф про Зоряний Віз — сузір’я Малої Ведмедиці, або про Матий Ківш.

Була велика посуха, усі хворіли без води. Дочка однієї удови пішла шукати воду, набраіа глечик, та на шляху додому врятувала від смерті сімох людей — дала їм напитися, тому у глечику води лишилося на самому дні. Десь узявся собака, перекинув той глечик — і викотилося з нього сім зірок і восьма маленька, які й постали на небі. Кажуть, що ота восьма зірка — то душа собаки, який перекинув глечик. То Бог віддячив дівчині за добре серце і послав країні дощ…

Іще татко казав, що це сузір’я мандрівників, за Полярною Зіркою — так зветься альфа (перша зірка) цього сузір’я, можна визначити шлях на Північний полюс, а значить орієнтуватися будь-де, навіть у морі чи пустелі. А три тисячі років тому такою зіркою була бета (друга зірка), яку називали Кохаб, з арабської — «Кохаб-ель-Шематі», шо означає «Зірка Півночі».