МАНДРИ ЛЕМЮЕЛЯ ГУЛЛІВЕРА

Лист капітана Гуллівера до свого родича Сімпсона

Лемюель Гуллівер, спочатку лікар, пізніше капітан човна, віддав на зберігання автору свій рукопис, у якому розповів про мандри різними країнами та дивні пригоди, що з ним траплялись.

Видавець до читача

Автор цих мандрів містер Лемюель Гуллівер — мій давній і щи­рий приятель; до того ж ми з ним далекі родичі по матері. Років зо три тому містер Гуллівер, утомившись від напливу цікавих, що при­ходили до нього в Редріфі, купив невеличку ділянку землі та затиш­ний домочок поблизу Ньюарка в Ноттінгемпширі, на своїй батьків­щині, де живе й тепер — відлюдно, але вельми шанований сусідами.

Хоч містер Гуллівер і народився в Ноттінгемпширі, де жив його батько, але я чув від нього, що рід його походить з Оксфордширу; на підтвердження цього можу додати, що сам Гуллівер віддав мені на схов оцей рукопис, дозволивши розпорядитися ним, як я вважатиму за потрібне. Я тричі уважно перечитав його. Стиль викладу дуже ясний і простий; я можу закинути авторові хіба що одну ваду: він, наслідуючи манеру всіх мандрівників, описує все аж надто скрупу­льозно. В усьому, безперечно, відчувається правда, та й не дивно, бо автор так уславився своєю правдивістю, що серед його сусідів у Редріфі, коли когось у чомусь запевняли, стало немов за приказку говорити: «Це така правда, ніби сам містер Гуллівер сказав».

За порадою кількох достойних осіб, яких я, з дозволу автора, ознайомив з цим рукописом, я наважуюсь тепер випустити його в світ, сподіваючись, що принаймні на деякий час він стане для на­ших молодих дворян кращою розвагою, ніж звичайна балаканина політиків та партійних писак.

Цей том був би принаймні вдвічі товщий, якби я не дозволив собі повикреслювати численні місця, присвячені вітрам, припли­вам та відпливам, відхиленням магнітної стрілки та показанням компаса в різних подорожах, а також найдокладнішим описам ма­неврування кораблем під час шторму, викладених моряцьким жар­гоном. Те саме я вчинив з відомостями про довготи та широти. Все це змушує меде побоюватися, що містер Гуллівер буде трохи невдо- волений; але я вирішив зробити його твір якомога доступнішим для звичайного читача. А якщо через свою необізнаність із мореплав­ства я припустився якихось помилок, то відповідальний за них тільки я; коли ж який-небудь мандрівник захоче ознайомитися з твором у повному його обсязі, як він вийшов з-під пера автора, то я залюбки задовольню його цікавість.

Дальші подробиці щодо автора читач знайде на перших сто­рінках цієї книжки.

Ричард Сімпсон

Частина перша. Подорож до Ліліпутії

Розділ І

Автор оповідає дещо про себе та про свою родину. Перші спонуки до мандрів. Його корабель розбивається, але він рятується, кинувшись у хвилі, і щасливо дістається берега країни ліліпутів. Його беруть у полон і відвозять у глиб країни Гуллівер навчався в Кембріджі, однак витрати на освіту для його батька, чоловіка небагатого, були завеликим тягарем, і через три роки йому довелося ринути навчання та піти в науку до лондонського хірур­га Невдовзі він найнявся лікарем на корабель «Ластівка», де про­служив три роки. Приїхавши до Лондону, Гуллівер найняв частину невеликого будинку і одружився з Мері Бертон — другою дочкою власника крамниці. Та через два роки лікарська практика Гуллівера зазнала деяких труднощів, і він знову вийшов у море.

4 травня 1699 року він відплив з Брістоля на судні «Антилопа». Ллє вже 5 листопада шквал розбив корабель об скелю. Гуллівера викинуло на якийсь берег. Він намагався знайти якісь ознаки лю­дей, але, не знайшовши, заснув просто на березі. Гуллівер проспав 9 і-один, а коли прокинувся, то не зміг поворухнутись: руки, ноги і а довге волосся були прив’язані до землі, а тіло було обплутане тон­кими мотузочками. Навкруги чувся якийсь гомін. Поруч із собою він побачив чоловіка, дюймів шести на зріст, з луком та стрілою в руках і з сагайдаком за плечима. Слідом за ним сунуло з півсотні таких самих чоловічків. Гуллівер здивовано скрикнув —- і вони з переляку кинулись врозтіч. Але незабаром повернулись, і один із них крикнув: «Гекіна дегул!» Але Гуллівер нічого не зрозумів.

Після довгих зусиль, Гуллівер зміг нарешті розірвати мотузки й сісти. Він був дуже голодний — тож знаками попросив їсти. Гурго (такий титул був у вельможі) зрозумів його. Незабаром сотні тубільців-ліліпутів вже несли йому їжу та три бочки легкого вина (по півпінти кожна). Трохи згодом з’явився поважний урядовець, посланець імператорської величності. Державна рада ухвалила пе­ревезти велетня до столиці. Його хилило до сну — бо у вино додали снодійного.

Для того щоб перевезти Гуллівера, ліліпути вкопали 80 стовпів в один фут заввишки, до них прив’язали міцні канати (не товще за шпагат) із гачечками на кінцях, а їх зачепили за шворки, якими обвили шию, руки, ноги і тулуб велетня. 900 найдужчих чоловічків тягли канати, і через три години Гуллівер вже лежав на платформі, міцно прив’язаний до неї. 1500 найсильніших коней відтягли повіз за півмилі від того місця, де лежав Гуллівер. Зупинилися на площі, де стояв старовинний храм. Велетня було посаджено на 91 ланцюг розміром з ланцюжок на годиннику дами.

Розділ II

Імператор Ліліпутії в супроводі багатьох вельмож приходить подивитись на автора в його ув’язненні. Опис особи та одягу імпера­тора. До автора приставлено вчених, щоб учити його ліліпутської мови. Своєю сумирною поведінкою він здобуває прихильність імпе­ратора. Обшукують кишені автора і відбирають у нього шаблю та пістолі

Імператор верхи наблизився до Гуллівера. На зріст він був май­же на цілий ніготь вищий за всіх придворних. Імператор намагався звернутися до полоненого, але той нічого не розумів. Тоді він повер­нувся у місто, залишивши біля Гуллівера варту. Велетню довелося спати просто на землі. Втім через два тижні з наказу імператора було виготовлено постіль з 600 матраців звичайного розміру.

Подивитися на Гуллівера приходили з усіх сторін країни. Учені навчали його мові, урядовці склали докладний опис його речей. А тим часом імператор вирішував подальшу долю полоненого, утримання якого могло призвести до голоду в державі. Вбити його теж не уявля­лось можливим, бо такий величезний труп, гниючи, спричинив би різні пошесті, які згодом поширилися б на всю країну.

Розділ III

Автор дуже своєрідним способом розважає імператора і його придворних дам та кавалерів. Опис придворних розваг у ліліпутів. Авторові на певних умовах дають волю

Між тим тубільці вже не боялися велетня, а він потроху навчив­ся з ними спілкуватися. Імператор навіть влаштував для Гуллівера найпочеснішу розвагу — канатні танці. «Коли хтось, чи то помер­ши, чи то попавши в неласку (що трапляється частенько), звільняє посаду, то п’ять чи шість кандидатів просять у імператора дозволу розважити його та двір танцями на канаті, і той, хто найшвидше підстрибне і не впаде, одержує посаду». Пізніше господар вигадав собі оригінальну розвагу: наказавши Гулліверові стати на зразок ко­лоса Родоського, розставити ноги, а під ним вишикував військо і провів церемоніальним маршем. У параді взяли участь 3000 піхо­тинців та 1000 вершників.

Врешті, полоненого звільнили, склавши перед цим список умов: Гуллівер не мав права залишити володіння без офіційного дозволу. Він не вступатиме до столиці без попередження жителів за дві годи­ни, не лягатиме на луках і ланах. Він не має права брати ліліпутів на руки без їхньої на те згоди. Якщо виникне потреба, то Гуллівер має бути спільником у боротьбі з ворожим островом Блефуску, по­винен допомагати при спорудженні імператорських будівель та до­ставляти спішні розпорядження.

Розділ IV

Опис Мілдендо, столиці Ліліпути, та імператорського пала­цу. Розмова автора з першим секретарем про державні справи. Ав­тор пропонує імператорові послуги у воєнних діях

Звільнений Гуллівер вирушив оглядати Мілдендо — столицю Ліліпути.

Невдовзі до нього прибув головний секретар у таємних справах Фелдресел. Він розповів Гулліверові, що 70 місяців тому в імперії утворилися дві ворожі партії — Тремексени і Слемексени (назви походять від високих і низьких підборів на черевиках). Ненависть між обома партіями дійшла до того, що члени однієї не стануть ні їсти, ні пити за одним столом, ані розмовляти з членами другої. Це становить загрозу державі, яка до того ж потерпає від загрози з боку Влефуску — другої великої держави світу, майже такої ж великої, як Ліліпутія. Вже 36 місяців ці держави перебувають у стані запек­лої війни. А причина в тому, що у Ліліпутії, де завжди розбивали яйця з тупого кінця, якось було видано наказ, за яким треба розби­вати їх з іншого, гострого (бо колись дід його величності урізав собі пальця). А імператори Блефусуку почали підбурювати народ на за­колоти та звинувачували уряд Ліліпутії у релігійному розколі.

Розділ V

Автор надзвичайно дотепним способом запобігає ворожому на­падові. Йому дають високий почесний титул. Приїздять посли імператора Блефуску і просять миру. Пожежа в покоях імперат­риці внаслідок необережності. Придуманий автором спосіб уряту­вав решту палацу

Гуллівер, про існування якого вороги не знали, якось узяв най- досвідченіших моряків, і, змайструвавши шворки з гачечками, ви­рушив до флоту Блефуску. Там він узяв своє знаряддя, позачіпав гачки за отвори, що були в носі кожного корабля, а шворки від них зв’язав докупи. Після цього, узявши зв’язані докупи шворки з га­чечками, легко потяг 50 найбільших ворожих військових кораблів. І Цілий і неушкоджений, прибув він зі своєю здобиччю до королівсь­кого порту Ліліпутії. Честолюбність монархів не має меж, і імпера­тор висловив бажання, щоб Гуллівер знайшов нагоду і привів у його порти решту ворожих кораблів. Проте велетень та наймудріші міністри в державі відмовили його від такого рішення.

Імператор не пробачив цього — і, разом із ворожою клікою міністрів, розпочав інтригу проти Гуллівера, яка через два місяці ледве не призвела до його загибелі.

З Блефуску прибула делегація з пропонуванням миру і прохан­ням до Гуллівера відвідати їхню країну. Імператор неохоче погодив­ся відпустити велетня.

Одного разу серед ночі до Гуллівера прибули з повідомленням про пожежу в імператорських покоях. Гуллівер сходив до вітру і зробив це так влучно, що хвилини за три весь вогонь погас. Але імператриця була страшенно обурена вчинком Гуллівера і обіцяла помститися.

Розділ VI

Про жителів Ліліпутії; їхня наука, закони та звичаї; система виховання дітей. Як жив автор у цій країні. Реабілітація в наших очах однієї вельможної дами

Слід сказати декілька слів про Ліліпутію та її мешканців. Се­редній зріст тубільців трохи менший, ніж шість дюймів, і йому точ­но відповідає величина як тварин, так і рослин. Бачать вони чудово, але тільки зблизька. Пишуть справа наліво та навскоси, через сто­рінку. Мертвих вони ховають, ставлячи головою вниз, бо дотриму­ються думки, що через одинадцять тисяч місяців мерці воскреснуть. А на той час земля повинна перекинутись низом догори. За злочини проти держави карають тут надзвичайно суворо, але якщо на суді доведено невинність обвинуваченого, то викажчика віддають на га­небну страту, а з його майна стягають пеню на користь невинного. Шахрайство вважають за тяжчий злочин, ніж крадіжку, і тому ка­рають за нього смертю. А кожний, хто доведе, що протягом 73 місяців точно виконував усі закони країни, дістає право на певні пільги та титул снілпела, тобто законника, який не переходить до спадкоємців. Призначаючи кого-небудь на державну посаду, ліліпути більше ува­ги звертають на моральні якості, ніж на здібності. Невдячність вва­жається в Ліліпутії карним злочином, на думку ліліпутів, той, хто відплачує злом благодійникові, заслуговує смерті.

Ліліпути вважають, що батькам не можна довіряти виховання їхніх дітей, і через те в кожному місті є громадські виховні заклади, куди всі батьки, крім селян і робітників, повинні віддавати своїх дітей і де вони вирощуються та виховуються, доки їм мине 20 місяців. Се­ляни та робітники тримають дітей удома, бо їм доведеться тільки орати та обробляти землю, і їхнє виховання не має великої ваги для суспільства.

У цій країні Гуллівер пробув 9 місяців і 13 днів.

Розділ VII

Автор, діставши звістку про намір обвинуватити його в дер­жавній зраді, тікає до Блефуску. Як прийнято його там

Одного разу, коли Гуллівер збирався відвідати імператора Бле­фуску, до нього таємно прийшов поважний придворний, який ска­зав, що велетня обвинувачують у державній зраді та інших злочи­нах, за які карають смертю, та показав звинувачувальний акт. Рада вирішила виколоти Гулліверу обоє очей, а згодом збиралися пока­рати його іще тяжче. Через три дні до нього мав прибути секретар зі звинувачувальним актом.

Маючи офіційний дозвіл його величності відвідати імператора Блефуску, Гуллівер написав секретареві листа, повідомляючи, що від’їжджає. Того ж дня він подався до флоту, конфіскував одне з суден, поклав у корабель свій одяг і, тягнучи його за собою, дістав­ся до королівського порту Блефуску.

Розділ VIII

Авторові трапляється щаслива нагода покинути Блефуску, і після деяких труднощів він повертається цілий і неушкоджений на батьківщину

Через три дні по прибутті до Блефуску, Гуллівер помітив у морі щось схоже на перевернутий човен. Він сказав імператорові, що цей човен послала йому доля, щоб дати змогу повернутися на батьківщину.

Через деякий час посланець із Ліліпутії прибув до Блефуску з копією звинувачувального акта. Імператор Блефуску по триденній нараді послав дуже чемну відповідь, де писав, що вислати Гулліве­ра зв’язаного не має змоги і що незабаром обидва монархи зможуть полегшено зітхнути, бо велетень вирушає у відкрите море.

24 вересня 1701 року о шостій годині ранку Гуллівер напнув вітрила. Невдовзі він побачив англійське судно. Там він зустрів свого давнього товариша і розповів йому про все, що сталося, але той не повірив, гадаючи, що пережиті злигодні потьмарили розум прияте­ля. Але коли Гуллівер дістав із кишені корів та овець, що їх узяв із собою, усі його підозри розвіялись.

В Англії він заробив чималі гроші, показуючи свою худобу різним людям, а потім продав за шістсот фунтів.

Лише два місяці пробув він з дружиною та дітьми. Після цього сів на купецький корабель «Пригода» і вирушив у другу подорож.

Частина друга. Подорож до Бробдінгнегу

У цій частині герой опиняється в країні велетнів. Тут герої ніби міняються місцями. Тепер Гуллівер стає «ліліпутом» для меш­канців країни. І вони поводяться з ним так, як нещодавно він пово­дився з ліліпутами.

Гуллівер знову потрапляє до двору місцевого короля, стає його найулюбленішим співрозмовником. Найбільше зацікавила короля розповідь про батьківщину героя. Господар заявив, що, на його дум­ку, ця історія — це «купа заколотів, вбивств, побиттів, революцій та вигнань, що є найгіршим результатом жадоби, партійності, ли­цемірства, віроломства, жорстокості, сказу, ненависті, заздрощів, злості та честолюбства».

Герой із симпатією ставиться до короля та велетнів, але, відчу­ваючи себе серед них «ліліпутом», ще й полоненим, рветься додо­му. Та, потрапивши до рідної землі, він знову не може довго всидіти на місці. Усе здається йому дуже маленьким.

Частина третя.

Подорож до Лапути, Бальнібарби, Лаггнегг, Глаббдобдриб та Японії

На літаючому острові Лапуті Гуллівер бачить багато абсурду. І найбільший — той страх, що панує в головах мешканців. Цей без­причинний страх заважає їм насолоджуватися життям і перетворює їхнє існування на жах.

Спускаючись униз, у місто Лагадо, герой бачить страшенне розо­рення та злидні. І поруч із цим — маленькі оазиси нормального жит­тя, що колись було тут. Так жили на континенті до того часу, як деякі «прожектери» побували на острові і вирішили запровадити на бать­ківщині тамтешні порядки. Академія прожектерів викликає в Гул­лівера почуття презирства та огиди до тих, хто намагається втілити у життя нереальні ідеї та займається псевдонауковими «дослідження­ми». Втомившись від усього цього, він намагається повернутися до Англії. Але на його шляху трапляються острів Глаббдобдриб та ко­ролівство Лаггнегг, де він знайомиться з чаклунами, здатними ви­кликати тіні померлих. Спілкуючись з цими привидами, Гуллівер дізнається, що багато чого, що написане у книжках, не відповідає дійсним подіям минулого.

Відвідавши Японію, яка на той час була зачинена для інших, Гуллівер повертається на батьківщину.

Частина четверта. Подорож до країни гуігнгнмів

У наступній країні Гуллівер зустрічає розумних та доброзичли­вих коней — гуігнгнмів. Спочатку його приймають за йеху — лю- дину-дикуна, яких кони тримають за рабів. Утім, вони визнають, що розум прибулого набагато вищий за розум йеху — тож утриму­ють його скоріше як почесного полоненого, а не раба.

Врешті гуігнгнми виганяють Гуллівера, і він впадає у тяжку деп­ресію. Він більше не може спілкуватися з людьми, у яких бачить огидливих йеху.