Мандри Дон Кіхота в пошуках справедливості. Розквіт іспанського Ренесансу в літературі позначився поширенням лицарських романів, у яких зображувались надзвичайні пригоди їхніх героїв. Сервантес не сприймав уславлення віджилих ідеалів і написав веселу пародію-сатиру, назвавши її «Премудрий гідальго дон Кіхот з Ламанчі».

Герой роману – збіднілий провінційний гідальго дон Алонсо Кіхана, з тих, що «мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна». На дозвіллі він читає лицарські романи з таким захватом, що забуває про все на світі. Господарство він занедбав, а від постійного читання «збожеволів він… і вроїлась йому думка стати мандрованим лицарем», блукати світами кінно й оружно, шукати пригод і робити все те, що, як він чи­тав, робили мандровані лицарі. На вигляд Алонсо Кіхані було років п’ятдесят, статури був міцної, із себе худий, «з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в по­люванні». Мета Дон Кіхота, як назвав себе герой роману, прекрасна – захищати всіх бідних, знедолених. Але він зовсім позбавлений реального уявлення про навколишній світ, тому його вчинки не досягають мети і викликають сміх. Дон Кіхот мужньо вступив у боротьбу з вітряками, у яких побачив лихих велетнів. Із сумом він каже своєму зброєносцеві Санчо Пансі, що «то мудрий Фрестон навмисне перетворив тих велетнів на вітряки, щоб не дати мені сла­ви перемогти». Потім відважний лицар напав на стадо ба­ранів, на поховальну процесію, визволив злочинців, пору­бав бурдюки з вином тощо.

Перемоги Дон Кіхота, які звершуються заради торже­ства добра і справедливості, на практиці стають джерелом нових бід для всіх, з ким пов’язана його доля. Більшість людей, з якими він зустрічається, зовсім не потребують його героїчного захисту. Тому Дон Кіхот досить часто стає смішним і навіть сам страждає від своїх перемог.

Здобувши титул Лицаря Сумного Образу, він стає справ­жнім посміховиськом. Але незважаючи на чисельні дивацтва, Дон Кіхот благородна, чесна, мужня людина. Найважливіші його оиси – готовність на самопожертву заради людей, непо­хитна віра в перемогу добра і справедливості.

Здоровий глузд наприкінці роману перемагає, бо перед смертю Дон Кіхот відрікається від фантазій, просить виба­чення у Санчо Панси, бажає племінниці такого чоловіка, який нічого не знав би про лицарські романи. Автор пока­зав, як віджилі ідеали лицарства не витримали зіткнення з дійсністю, а герой, той, що претендував на роль Лицаря Сумного Образу, при кожному життєвому випробуванні ставав невдахою. Саме образом Дон Кіхота письменник за­стерігає своїх читачів від захоплення оманливими ідеала­ми, бо це шлях до руйнування особистості, шлях у нікуди.