МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ

У шість років герой побачив у книжці химерний малюнок. На малюнку здоровезний удав ковтав якогось хижака. Тоді він також вирішив намалювати удава — який проковтнув слона. Але усі до­рослі побачили на малюнку лише капелюх.Він спробував знову — теж марно. Тож він вирішив, що дорослі не можуть зрозуміти та­ких простих речей, і облишив свої спроби.

Коли герой подорослішав, він став льотчиком.

II

Одного разу його літак зазнав аварії в Сахарі. Льотчик спав на піску, коли його збудив тоненький голосок, що просив намалювати баранця. Прокинувшись, герой побачив маленького хлопчика, який повторив своє прохання. Він відповів хлопцю, що не вміє малюва­ти. Але той наполягав. Після кількох спроб, які малий забракував, баранець був намальований. А герой ближче познайомився з малень­ким принцом.

ІІІ-V

Герой дізнався, що маленький принц прибув з планети, де все дуже маленьке. На ній, як і на всіх інших планетах, росли трава і бур’ян. Було там також жахливе насіння… баобабів. Уся земля на планеті була вражена тим насінням.

«Є такий закон, — казав маленький принц. — Причепурився сам уранці, причепури гарненько і свою планету. Треба полоти бао­баби зараз ясе, як тільки побачиш, що то не рожі…»

VІ-УІІ

Якось маленький принц подумав про те, що баранець може з’їсти його улюблену квітку. Він гірко заплакав. Герой намагався розра­дити малюка, кажучи, що намалює їй броню, що якось захистить від баранця.

VІІІ-ІХ

Квітка-красуня була гордовита й вередлива. Але маленький принц завжди турбувався про неї. І коли він залишав планету, вона дуже сумувала. Але не хотіла, щоб він бачив її сльози.

Х-ХVІ

Маленький принц відправився у мандри по астероїдах — він хотів чомусь навчитись, щоб краще дбати про свою планету.

Найближче до планети маленького принца були астероїди 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Спершу він вирушив туди: треба ж знайти якесь діло та й чогось навчитися.

На першому астероїді жив король. Він був дуже величний і лю­бив віддавати накази. А ще він був дуже хитрий, бо не віддавав на­казів, які не могли бути виконані.

На другій планеті жив шанолюб. «Ага, ось і шанувальник з’я­вився!» — гукнув він, угледівши ще здалеку маленького принца, адже для чваньків усі люди — то їхні шанувальники. «Шанувати — значить визнавати, що я найкращий, найчепурніший, найбагатший і найрозумніший на планеті», — пояснив шанолюб принцеві.

На третій планеті жив п’яничка. Він сидів перед цілою батареєю пляшок — порожніх і повних — і пив, щоб забути, що йому сором­но, тому що він п’є.

Четверта планета належала ділкові. Цей чолов’яга був такий заклопотаний, що коли прийшов маленький принц, навіть голови не звів. Він уважав себе людиною вельми поважною, бо завідував зорями, лічив і перелічував їх, хоча це й дуже важко. А ще він ска­зав, що володіє зорями, бо до нього ніхто не здогадався ними заво­лодіти.

П’ята планета була вельми цікава. Вона виявилася з усіх най­меншою. На ній тільки й ставало місця, що для ліхтаря та ліхтар­ника. Маленький принц ніяк не міг збагнути, навіщо серед небес, на планетці, де немає ні будинків, ні жителів, потрібні ліхтар та ліхтарник. Але він подумав: «Можливо, цей чолов’яга тут і недо­речний. А проте він не такий недоречний, як король, шанолюб, ділок і п’яничка. Його праця має все ж якийсь сенс. Коли він запалює сво­го ліхтаря — буцімто народжується ще одна нова зірка або квітка. Коли гасить ліхтар — буцімто присипляє зірку чи квітку. Гарна робота! Вона таки справді корисна, бо красива». Але виявилося, що ліхтарник запалює ліхтарі тільки тому, що надійшло таке розпо­рядження! «Жахливе в мене ремесло, — жалівся ліхтарник. —Ко­лись воно мало сенс. Я гасив ліхтаря вранці, а ввечері знову запа­лював». Але планета з кожним роком обертається швидше й швидше, і зараз вона робить повний оберт за одну хвилину, і він не має ні секунди перепочинку — щохвилини він гасить ліхтаря і знов його запалює. «Цьогочолов’ягу, —сказав собі маленький принц, торую­чи шлях, — зневажали б усі інші: і король, і шанолюб, і п’яничка, і ділок. А проте лише він, як на мене, не смішний. Либонь, тому, що він не думає про себе».

Шоста планета була вдесятеро більша од попередньої. На ній жив географ, який писав грубезні книжки, але не знав, чи є на його планеті гори, океани, міста, річки й пустелі. «Я географ, а не манд­рівець, — пояснив він маленькому принцеві. — Мені геть бракує мандрівців. Не географи ж ведуть облік міст, річок, гір, морів, оке­анів і пустель. Географ — особа надто поважна, щоб вештатися світа­ми. Він не виходить зі свого кабінету. Але він приймає у себе мандрівців. Розпитує їх, записує їхні розповіді. І якщо розповіді когось із них географа зацікавлять, то він з’ясовує, чи порядна лю­дина той мандрівець».

ХVІ-ХІХ

Сьомою планетою була Земля. Вона була найбільшою з усіх. На ній мешкало сто одинадцять королів, сім тисяч географів, дев’ять тисяч ділків, сім з половиною мільйонів п’яничок, триста одина­дцять мільйонів шанолюбців, тобто десь із два мільярди дорослих.

Маленький принц уже злякався, що помилково залетів на якусь іншу планету, аж тут у піску ворухнулося кільце такої барви, наче місяць. Це була гадюка. Вона розмовляла загадками. І їй було шко­да маленького хлопчика, що опинився сам на цій великій планеті.

Далі він зустрів квітку, яка сказала, що людей тут мало і їх тре­ба шукати. Потім він піднявся на скелю і привітався. Відповіддю була лише луна. Він вирішив, що йому відповідають люди. «Яка чудернацька планета! — подумав тоді маленький принц. — Геть суха, вся в гострих шпичках і солона. А людям бракує уяви… Тільки й повторюють, що їм кажуть… Квітка, яку я мав удома, завше ози­валася перша».

ХХ-ХХІ

Одного разу маленький принц потрапив у садочок, де росли рожі. І почувся дуже нещасливим. Його квітка запевняла його, що вона на всьому світі одна єдина така. А ось тут буяло п’ять тисяч таких самих квіток, лише в одному саду! Він упав на траву й запла­кав.

Саме у цей час з’явився лис. Лис розповів йому про себе, і ска­зав, що якщо принц хоче бути його приятелем, він має приручити лиса. Потім розказав, як це роблять. А ще відкрив свою головну таєм­ницю . Вона дуже проста: лише серце добре бачить. Найголовнішого не побачиш очима. «Твоя рожа дорога тобі тому, що ти присвятив їй стільки часу, — мовив лис. — Люди забули цю істину, але ти не забувай. Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив».

ХХІІ-ХХІV

Маленький принц попрямував далі. Він зустрів на своєму шля­ху стрілочника і крамаря. Стрілочник сортував пасажирів і відси­лав їх у поїздах партіями по тисячі душ, поїзд — ліворуч, поїзд — праворуч, бо люди ніколи не задоволені тим, де живуть. Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають, тому метушаться і снують туди-сюди… І де все даремно…

Крамар продавав удосконалені пілюлі, що тамують спрагу: про­ковтнеш таку пілюлю, і потім цілий тиждень не треба пити. За підрахунками експертів, людина, яка не витрачає часу на пиття, заощаджує за тиждень цілих п’ятдесят три хвилини.

Відвідавши усі ці планети, принц зробив лише один висновок: дорослі дуже дивакуваті створіння.

Льотчик, літак якого зробив вимушену посадку в пустелі, при­вернув увагу маленького принца. Вони довго розмовляли, малень­кий принц розповів льотчику про свої мандри, про те, як приятелю­вав з лисом… Але льотчик теж був дорослим і думав лише про те, як полагодити свого літака. А ще про те, що дуже хоче пити…

ХХV-ХХVІ

Нарешті льотчик і маленький принц знайшли колодязь, але він був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно тут колодязь — про­сто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь, хоча поблизу не було жодного села, і льотчик подумав, що бачить сон.

Він повільно витяг повне цебро і поставив його на кам’яне цям­риння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.

-Мені хочеться цієї води,— сказав маленький принц, — дай напитись…

І льотчик зрозумів, чого шукав маленький принц.

«Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті. Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок». Льот­чик згадав, що у дитинстві йому так висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними ус­мішками…

-Люди на твоїй планеті, — промовив до льотчика маленький принц, — викохують п’ять тисяч рож в одному саду… і не знаходять того, чого шукають… А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води… Але очі не бачать. Шукати треба серцем…

-Це як із квіткою, — зрозумів льотчик. — Якщо ти любиш квітку, що росте десь на далекій зірці, вночі тобі любо дивитися на небо. Всі зорі розквітають… Як із тією водою. Коли ти дав мені на­питися, вода була наче музика… чудова.

Вночі ти подивишся на зорі. Моя зірка дуже маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе про­сто одна з численних зірок. І тобі подобатиметься зорювати… Всі зорі стануть тобі за приятелів. І потім я тобі дещо подарую… У кожної людини свої зорі. Для одних — тих, хто подорожує, вони дороговказ. Для інших — це просто маленькі вогники. Для вчених зірки — нау­кова загадка. Для мого ділка вони золоті. Але всі ці зорі німі. А ти матимеш такі зірки, яких більше ні в кого немає… Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти подивишся вночі на небо, це буде так, наче всі зорі сміються. Ти матимеш зорі, що вміють сміятися!

І він сам засміявся.І коли ти втішишся (а втіха таки приходить), ти будеш ра­дий, що познайомився зі мною. Ти завше будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти відчиниш вікно, і тобі буде приємно… І твої приятелі будуть неабияк здивовані, що ти смієшся, глядячи на небо. А ти їм скажеш: «Так, так, зорі завше виклика­ють у мене охоту сміятися!» І вони подумають, що ти несповна ро­зуму. Ось яку капость я тобі втну…

Вночі маленький принц мав повернутися на свою планету, адже минув рік з того часу, як він з’явився, і його зірка стала саме над тим місцем, де він упав рік тому… Він мав повернутися, бо на його планеті лишилася рожа, така квола і така довірлива, а він за неї відповідає! Ми всі повинні відповідати за тих, кого приручили!..

XXVII

І от збігло вже шість років… Я ще нікому не розповідав цієї історії. Коли я повернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живого й здорового. Важко було в мене на душі, але я казав їм:

— Це просто втома…

І все ж потроху я заспокоївся. Тобто… не цілком. Але я добре знаю: він на свою планетку повернувся, бо коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно було не таке вже й важке… А ноча­ми я люблю слухати зорі. Немов п’ятсот мільйонів дзвіночків…

Але ось що дивовижно. В обротьці, намальованій для принцо- вого баранця, я забув намалювати ремінець! Маленький принц ніко­ли не зможе надіти її на баранця. І я питаю себе: що ж коїться там, на його планетці? Що, як баранець з’їв рожу? Іноді я кажу собі: «Ні, звичайно, ні! Маленький принц на ніч прикриває рожу скляним ковпаком і пильно стежить за своїм баранцем». Тоді я щасливий. І всі зорі тихенько сміються.

А часом я кажу собі: «Іноді, трапляється, буваєш неуважний… Тоді все може статися! Що, як він якось увечері забув про скляний ковпак або вночі вибрався баранець на волю…» І тоді всі дзвіночки мовби плачуть…

Усе це загадкове й незбагненне.-Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца, як і для мене, світ стане іншим, коли десь, не­відомо де, баранець, що його ми ніколи не бачили, можливо, з’їв рожу…

Погляньте на небо. І спитайте себе: «Є ще та квітка чи нема її? Може, баранець її з’їв? » І ви побачите, як усе змінюється…

І ніколи жоден дорослий не зрозуміє, як це важливо!

Це, по-моєму, найкраще й найсумніше місце у всьому світі. Цей же куточок пустелі намальовано й на попередній сторінці, але я на­малював його ще раз, щоб вам краще було видно. Саме тут малень­кий прцнц уперше з’явився на Землі, а потім зник.

Придивіться уважніше, щоб неодмінно впізнати те місце, якщо колись потрапите до Африки, в пустелю. Якщо вам доведеться про­їздити тут, благаю вас, не поспішайте, забаріться трохи якраз під цією зіркою! І якщо до вас підійде золоточубий малий хлопчик, який сміється і не відповідає на ваші питання, ви одразу здогадаєтесь, хто це такий. Тоді — будь ласка — розвійте мою журу, мерщій на­пишіть мені, що він вернувся.